— А, не вбивав!.. А різать хто буде?.. Не дамо ізнущатися над батюшкою!..
— Гражданки, заспокойтесь! — пробував умовити їх моряк. Врешті втратив терпець, гаркнув щосили: — Ану, тихше! Варко, чого рота дереш, за тюрмою, мо’, скучила?!
— А-а, за тюрмою!.. — наче окропом хлюпнули на Варку. — Дак ти нас, розсучий сину, тюрмою лякати!.. — та й, підскочивши до моряка, цап із голови безкозирку! — Бийте його, антихриста, бо в нього он уже роги із-лоба пруть!..
І не встиг моряк опам’ятатися, як жінки налетіли на нього, вчепилися в бушлат, полізли нігтями-кіггями до обличчя, до чуба, до очей. Зібравшись із силами, він рвонувся — видерся з роз’яреного жіночого гурту, вскочив у сіни, трахнув за собою дверима, замкнувся. І щастя його, що встиг ускочити, — двері аж загули під ударами!
— Одчиня-ай!..
— Одчиняй, бо підпалимо!..
— Не дамо різати!..
Важко дихаючи, моряк витер з обличчя кров, зайшов до хати, похмуро сказав:
— Як не втечемо — розтерзають...
У суворого слідчого обличчя враз стало дитяче. Лікар же швиденько збирав розкладений інструмент, ховав у валізку: пенсне так і підстрибувало у нього на носі.
А крик усе наростав, а двері вже аж тріщали під оскаженілими ударами, і тільки моряк хотів виглянути у вікно, як важкенний дрючок гупнув по рамі: шибки так і бризнули гострими скалками! Тоді голова, вже не роздумуючи, ухопив табуретку, висадив нею інше, в протилежній стіні, вікно:
— Стрибайте, якщо життя дороге!
Перший вилетів слідчий: хортом стрибонув та навдьори, навдьори, пригинаючи голову! За ним подерся старенький лікар: все ніяк не міг виважити через лутку свою давню подагру. Морячок підсадив його так, що лікар тільки мелькнув худими литками. Махонув і сам у вікно.
— Чого тупцюєтесь? Біжіть!
— Пенсне... — заскімлив лікар, задираючи до моряка плескате обличчя. — Моє пенсне!..
— Чорт із ним, із пенсне!
— Але ж, пробачте, я нічого не бачу!..
Пенсне знайшлося аж за три метри, в траві. Притримуючи старого лікаря за лікоть, моряк побіг за слідчим, що мчав галопом, а позаду вибухнув ще більший галас: побачили!
Гналися за ними до сільради. Гналися й за сільрадою, через усе село. Тріщали тини, висмикувалося кілля, стугоніла земля. Виставивши груди, задираючи запінену морду, сільрадівський жеребець періщив копитами дорогу, і легенька бричка підскакувала на вибоїнах так, що, здавалося, от-от розсиплеться.
— Доженуть? — раз по раз питав лікар, боячись навіть оглянутись. Він хапався руками то за пенсне, що стрибало на носі, то за бричку, щоб не вилетіть на дорогу.
— Не доженуть, — не так лікаря, як самого себе заспокоював слідчий.
А моряк батожив з усіх сил жеребця. Бушлат на морякові висить подертими клаптями, через обличчя — криваві смуги, на губах запеклася кров, чуприна розпатлана, та в сірих затятих очах — жодної тіні страху. Він наче вріс у бричку, наставляє на вітер широкі розхристані груди.
Зупинилися аж біля приміщення ДПУ, кинули підводу, ввалилися в кабінет начальника.
— Так, — мовив Ляндер, вислухавши слідчого. Звівся з-за столу, суворо насупивши брови, провів попід ременем пальцями, поправив кобуру. — Так, — мовив він багатозначно. — Контрреволюційний заколот?.. Що ж, я цього сподівався... При нашому лібералізмові ми ще не такого діждемось!..
Натиснув на кнопку, наказав черговому, що заскочив до кабінету:
— Вишикувати всіх бійців з повним боєкомплектом! Повантажити на тачки кулемети!
Швидко підійшов до телефону, крутнув ручку:
— Гінзбурга!.. Негайно!..
— Який там у біса заколот, що ти вигадуєш! — розсердився Гінзбург, вислухавши Ляндера. — Ану, зайдіть до мене!
Ляндер ображено знизав плечима, розвів безпомічно руками: як можна плідно працювати з отаким секретарем! Ні, з нього досить! Досить, досить і досить!
— Що ти пропонуєш? — запитав Гінзбург начальника ДПУ, вислухавши слідчого та голову сільради.
— Силами ДПУ і міліції оточити село! Провести повальні обшуки! Заарештувати всіх учасників заколоту!
— І настроїти проти себе всіх людей, — підсумував Гінзбург — Підвода тут? — це вже до моряка.
— Тут.
— Тоді поїхали.
— Що ти збираєшся робити? — занепокоївся Ляндер.
— На власні очі пересвідчитися, що то за заколот.
— Я складаю із себе всяку відповідальність!
— Складай, складай...
— Я буду доповідати в губернію!
— Доповідай, доповідай... Тільки не здумай, доки я повернуся, посилати в село міліцію!
Натовп, що юрмився три години біля хати отця Віталія, значно порідшав: чоловіки розійшлися, лишилися переважно літні жінки та діти.