Федькові кожен такий лист — ніж гострий у серце! Втратив сон, схуд, став дратівливий та лютий — не попадайся під руку! Приходив додому аж на світанку, коротко кидав: «Гарячого чаю, міцнішого!» — жадібно випивав кілька склянок і відразу ж падав на диван, наказуючи збудити точно о десятій ранку. Якось Олеся, пожалівши чоловіка, не стала його будити, і Федько, прокинувшись о другій, замало її не побив: схаменувся лише годі, коли закричав перелякано син. Опустив кулаки, скреготнув зубами, вискочив із хати: чорт чортом, аж страшно дивитись!
Та все ж цей тиждень не минув для нього марно: узнав дещо про банду. Грабували вони тільки непманів, бо, як писав ватажок, поважали народну владу і народне майно. Грабували здебільшого вдень, із небаченим зухвальством, з прямо-таки артистичною вправністю. Недаремно ж ватажка банди так і звали — Артист! Кожен пограбунок виконувався бандитами, як добре поставлена вистава, розрахована не тільки на те, щоб поживитися, а й на те, щоб вразити, приголомшити публіку.
Так, одного разу опівдні на центральній вулиці Полтави, біля розкішного двоповерхового будинку «червоного купця» Онищенка, що розбагатів уже за роки непу, зупинилися дві брички з міліціонерами. З першої зійшов невисокий, але ставний, в ладно підігнаній формі начальник з великими блакитними очима на витонченому обличчі. Оглянувся, поманив до себе постового міліціонера, що зупинився навпроти.
Коли той підбіг і поштиво віддав честь, начальник недбало козирнув, дістав портсигар.
— Куриш?
— Так точно, товаришу начальник!
Товстими короткими пальцями міліціонер спіймав цигарку, делікатно підождав, поки і начальник, блиснувши золотими зубами, затиснув у тонких рухливих губах папіросу.
— Багато живе? — кивнув начальник у бік купецького будинку.
— Ох і багато ж! — покрутив головою постовий.
— І все — за рахунок трудового народу?..
— Аякже!
— І ти його оберігаєш?
— Я не його... — образився міліціонер. — Я порядок оберігаю.
— Його, його! — продовжував начальник. — От, приміром, під’їхали б отак бандити та й почали оцього кровопивцю грабувати, ти що, не захищав би його?
— Так я ж на посту! — виправдовувався розгублений міліціонер.
— Ще дивись, і стріляв би в них...
— Так вони теж би стріляли!
— От бачиш... Погана в нас, брате, служба. Собача служба! Але що ж поробиш, така вже доля... Ну, а цього, — красномовний кивок на будинок, — цього вже тобі не доведеться охороняти...
— Братимете?
— Так! Спекуляція контрабандними товарами... Біжи клич понятих: будемо — витрушувати з нього начинку... Постій, він удома?
— Прийшов недавно. Обідає.
— Ага. Ну, паняй...
Доки постовий, збурений службовою запопадливістю, збирав понятих, начальник розставив довкола будинку своїх «міліціонерів». Стояли суворими стражами порядку, строго підганяли перехожих, що, запалені цікавістю, намагалися йти потихіше:
— Проходьте, громадяни, проходьте, нічого тут!..
— Привів? — зустрів начальник постового, що приволік двох наляканих тіток. — Молодець! Ну що ж, пішли погостюємо в купця. Надіюсь, він уже пообідав, не зіпсуємо йому апетит...
Начальник, видно, був стріляним птахом: трус провадив за всіма правилами. Ввічливо розмовляв із господарем, на все питав дозволу:
— З вашої згоди ми заглянемо в оці шухляди... Дозвольте відкрити ваш письмовий стіл... Якщо вам не важко, відімкніть, будь ласка, отой сейфик, що у стіні за картиною...
«Ну й ну!» — з молитовним захопленням споглядав вартовий за начальником. А той, недбало перебираючи пачки грошей, звалених на стіл, торкаючись важкого шкіряного мішечка з золотими царськими десятками, скрушно похитував головою:
— Ех, гроші-гроші! Скільки на світі ще нечисті і зла з-за оцих жалюгідних, нікчемних папірців та кружалець? Золото... Що про нього сказано?
Постовий, враз спітнівши, переступав із ноги на ногу.
— Не відвідуєш політгурток? — суворо начальник.
— Та я... ми недавно з села...
— Все одно політгурток треба відвідувати.
Добившись того, шо постовий дав тверду обіцянку дбати про свою політичну освіту, начальник подобрішав повчально пояснив:
— Настане час, коли ми із оцього металу будемо виготовляти унітази. От що сказано... — І, не чекаючи відповіді: — Омельченко!