В сінях залунав тупіт, двері нагло відчинилися і в двір вискочили простоволосі, в довгих нічних сорочках дві хазяйські дочки. А за ними сипонули бандити: хто в підштаниках, а хто вже і в штанях, хто взутий, а хто босоніж, тримаючи взувачку в руках, їм ставили підніжки, бандити сторч летіли на землю і не встигали отямитись, як уже не могли й поворухнутися: руки — за спину, мордою — в землю, лежи і не диш!
«Другий... третій... четвертий... шостий...» — рахував про себе Федько. І тільки встиг подумати: «А де ж сьомий та восьмий?» — як із сіней ударив постріл, і один із хлопців, шо необережно вийшов навпроти дверей, зігнувся, вхопився руками за живіт та й пішов-пішов спотикаючись...
— Віхоть! — заревів Світличний.
І коли йому ткнули до рук розпалений віхоть, він, уже ні про що не думаючи, стрибонув до сіней, пожбурив сніп полум’я й іскор поперед себе. Над головою у нього оглушливо гримнув постріл. Другий... Федько, пригнувшись, з усього маху кинувся в ноги, на блискучі хромові чоботи. Ударився об них усім тілом, збив, повалив, з котячою спритністю вивернувся, не випускаючи чужі ноги із рук. Рвонув догори, так що все тіло Артиста злетіло в повітря, а потім ударив ним головою об тверду, наче камінь, долівку!
— Стріляти, гад?! Стріляти?!
І вже хлопці, що забігли та освітили сіни, відняли у нього помертвілого ватажка банди...
Артист лежав зв’язаний на возі, а бандити юрмилися довкола збитою отарою, похмуро просили Світличного:
— Дайте ж хоч одягнутися...
— Нічого, ви й так красиві, — відповідав їм Федько. — Пройдіться, прогуляйтесь по вулицях, нехай люди подивляться, які ви вояки!
Відгоріли, відпалали солом’яні віхті, розсипалися колючими іскрами, а разом із ними погасло життя і в отого міліціонера, що так необережно підліз під Артистову кулю: лежав на другому возі, випроставшись на весь зріст, наче примірявся, чи вміститься, коли його повезуть незабаром до могили. Він бліднув і бліднув. І небо над ним теж блідло. Тільки небо блідло для того, щоб незабаром вбратися в усі барви життя, а на його обличчя невмолимо, невідворотно лягала вощана фарба смерті. І коли він вдихнув востаннє... і ще раз вдихнув... і ще раз... наче збирався пірнути... коли затремтів усім тілом, потягнувся, занімів... і обличчя його враз стало недоступне та строге, Федько зняв картуза, а за ним потяглися до своїх картузів інші працівники карного розшуку. Так вони й стояли, застиглі й суворі, не зводячи погляду зі свого товариша...
— Ну, ладно, — сказав Федько, надіваючи картуз, і голос його тремтів, і посмикувались вуси. — Вези! — наказав їздовому, що сидів на передку. — Вези, тільки так, щоб ніде ні стукнуло, ані грюкнуло. Вези і думай, що він ще живий... А оцих, — показав Федько на бандитів, — оцих женіть, як скажених собак. І хай дякують своєму злодійському богові, що зараз не дев’ятнадцятий рік і зустрілися ми не на фронті!..
Підійшов потім до нажаханих сестер, що стояли осібно, притулившись одна до одної, тремтіли чи то від страху, чи від ранкової свіжості.
— Плачете? — запитав. — Пізно почали плакати, дівчата! Раніше треба було плакати!
— Ми не винні! — дружно зарюмсали сестри. — То тато!
— Хіба тільки тато? А з Артистом — теж тато лежав?
Сестри нічого на те не відповіли, тільки ще міцніше притулились одна до одної, з ляком дивлячись на Федька. І в Світличного мимоволі стислося серце, він гмикнув, посмикав себе за чорнющого вуса:
— Родичі є?
— Дядина.
— Дядина... Теж мені родичка — дядина! Де живе?
— У Шишаках.
— У Шишаках!.. Дядина... І ви думаєте, зрадіє вам ота дядина?..
Ще походив, ще пофиркав у вуса: не хочеться, ох, як не хочеться вести дівчат у тюрягу! В тюрягу чи в бупр — все одно за грати, все одно подалі від світла, од свіжого повітря.
Та хіба ж тюрми на те будувалися, щоб у них гноїти молоденьких дівчат!
— Дядина... гм... дядина... А дорогу знайдете?
— Знайдемо! — в один голос дівчата.
— То йдіть, вдягайтесь. Щоб за годину і духу вашого тут не було!.. Ну, чого стоїте?
Та й пішов сердито із двору на вулицю, де на нього чекали працівники карного розшуку. На нього і на отих сестер. Тільки не діждуться дівчат його хлопці. І начальство Федькове не діждеться. Хай хоч і посиніє, а не діждеться!
— Пішли! — скомандував Федько та й рушив із таким видом, наче не бандитам — йому сідати до в’язниці...
День похорону Зіни й Віталія застав Федька у дорозі: повертався з чергового відрядження додому. І в той саме час, коли під спів батюшок, під голосіння жінок дві домовини опускалися в могилу, Федько, який не знав і не відав, реготав із веселих історій, що їх розповідав сусід по купе. А потім, насміявшись до сліз, зійшов на вокзалі в Полтаві — енергійний, веселий, бадьорий, радий обійняти весь світ, всіх оцих людей, що кудись поспішають. чогось метушаться, а він, Федько, повертається після вдалого відрядження додому.