— Шалапутний! Люди ж побачать...
— А нам що, хай дивляться, — сміється Федько.
— Пішли вже додому!
— Додому, то й додому, — погоджується Федько і йде за дружиною покірним бичком: де ти мене, Олесю, не водитимеш, а до ясел таки приведеш!
Олеся відчинила хвіртку, пропустила наперед чоловіка.
...Федір стоїть посеред кімнати, зирить на Олесю так, що їй аж жарко стає. І, щоб розвіяти збентеження, вона удає, шо дуже стурбована відсутністю сина:
— Де ж це Івась? От горе з цією дитиною: як тільки випустиш із хати, так і повіється бозна-куди!
— На те він і парубок, — каже Федько, мимоволі згадуючи своє шалапутне дитинство. Лапнув себе по одній кишені, лапнув по другій, щось намацав, сказав до Олесі: — Ану, поклич, я йому гостинця привіз, — та й дістав довжелезну, замотану в різнокольоровий папір цукерку.
— Балуєш ти його, — однак ні в очах її, ні в тоні не вловив Федір і натяку на докір: була рада, що чоловік любить сина. Одчинила вікно, висунулась: — Івасю!.. Івасю!.. Біжи-но додому — тато гостинця привіз!
Івась немов тільки й чекав на той поклик. Не встигла мама зачинити вікно, як він уже й на порозі. Синок — весь у Федька, такий же циганкуватий вилупок, як і татуньо: жук жуком, а очища — як чорні жарини! Дівчата, як тільки спіймають, так і хапають відразу на руки: душать в обіймах, пестять, цілують, а він пручається:
— Пустіть!
Олеся гримає на дівчат, Федько ж тільки сміється: хай привчається змалку. Виросте — буде як знахідка! Він не натішиться сином, як тільки уривається вільна хвилина, так Івась уже й не злазить із його рук.
Ще коли синок лежав у колисці, Федько, підпивши на червоних хрестинах, взяв в одну руку шаблюку, а в другу — срібну, на довгій ніжці, чарку та й простягнув Івасеві. Синок, не довго думаючи, однією рукою — за шаблюку, другою — за чарку.
— Добрий козак виросте! — зрадів Федько, розчулено скліпуючи очима.
— Атож: виросте таким зарізякою, як і тато! — з докором сказала Олеся та й давай поскоріше вивільняти синові руки від отих чортячих дарунків.
— Не піддавайся, синку, не піддавайся! — підбадьорював сина Федько — Мати — баба, що вона понімає в нашому ділі! Тримай, сину, міцніше чарку й шаблюку, з ними не пропадеш!
Батьківський отой заповіт не впав на камінь: як тільки Івась зіп’явся на ноги, так і почав вимахувати дерев’яною шабелькою, виструганою татусем із соснової дощечки.
Ось і зараз став на порозі: волосся войовничо стирчить, очі горять, а шаблюка вся у зеленому — стинав, либонь, калачикам голови. «І що воно виросте з нього, — журиться Олеся. — Буде такий же харцизяка, як і татусь». А «харцизяка», забачивши тата, враз випустив шабельку, кинувся до Федька. обхопив його ногу.
— Ото ти так скучив за мною? Так чекав свого тата?
Івась ще дужче заривається личком в татове галіфе: тільки і видно глибокий брехунець на потилиці. Федько, взявши на руки сина, довго носить його по кімнаті, підкидає до стелі. Потім запитує:
— Ну, синку, покажи, чого ти тут навчився без мене.
Івась злазить із рук, біжить до лавки, вигрібає з-під неї дощечку й паличку, приклада до підборіддя та й водить паличкою, неначе смичком. Грає отак на «скрипці», приспівує:
Цугі, циги, ла-ба-бом.
Накладу я вам обом!
— Оце спасибі! Оце порадував тата! — регоче Федько.
— Та чи ти, чоловіче, сказився! — аж руками сплескує Олеся.
— А що ж тут такого: пісня як пісня...
Натішившись сином, Федько дає йому цукерку, штовхає легенько в потилицю:
— Біжи, синку, гратись надвір...
Сів до столу, почмихав у вуса, ласкаво покликав дружину:
— Олесю, йди-но сюди!
Посадив її на коліно, пригорнув, і коли вона, поклавши голову на чоловікове плече, заплющила очі, полоскотав вусами їй шию, пошепки запитав:
— Знаєш, що я зараз подумав?
— Що? — ледь ворухнула губами Олеся.
— Що ти у мене найкраща. Від усіх жінок найкраща!
Олеся тільки зітхнула, ще міцніше притулилася до Федора. Та сімейна ідилія тривала недовго: вже такої чортячої вдачі був Олесин чоловік, що не міг не зруйнувати гніздечко, яке щойно сам викладав м’яким та ласкавим пушком!
Другого дня рано-вранці, ледь піднявшись із постелі, Федько сказав дружині:
— Да, мало не забув: приймай завтра гостей.
Олеся так і обмерла: боженьку ти мій, яких ще гостей?
— Та отих... — досадливо морщиться Федько — Що я запросив. Хіба я тобі не казав?