— Що неправда?
Федько глянув на зібганого в кулаці листа, перевів погляд на дружину, і щось нове, похмуре і грізне, спалахнуло в його очах.
— Ти одержувала телеграму?
— Яку телеграму, Федю?
— Від Тані!.. Признайся: одержувала?
— Та Бог з тобою, Федю! — розплакалася Олеся. — Не бачила я ніякої телеграми!..
— Ну, хай лиш довідаюсь!.. — скреготнув зубами і, зірвавшись з стільця, став бігати по кімнаті. — Хай лиш упіймаю!..
— Кого, Федю? — спитала крізь сльози Олеся, але він нічого не відповів.
У той же день збирала Олеся чоловіка в дорогу — в Хоролівку. Просилася поїхати із ним, але Федько велів їй лишатися поки що вдома. Хотіла хоч до вокзалу провести, та він і тут заперечив: поцілував похапцем сина, кинув дружині:
— Ти ж дивися! — та й вийшов із хати.
І хоча був такий же ясний, сонячний день, як і вчора та позавчора, такі ж дзвінкі тротуари й усміхнені люди на них, Федька вже ніщо не радувало, навпаки — дратувало. Тому й у вагоні відразу ж сів до вікна, одвернувся, щоб не розмовляти із сусідами. Тільки один раз і відірвався од вікна, коли до вагона зайшла стара жінка в селянськім вбранні. Зайшла, сіла несміливо на краєчок лави, підібгала під себе ноги в старих чоловічих чоботях: їхала залізницею, мабуть, уперше і почувала себе скуто, незручно.
Вона була така страшна, немов щойно звелася з домовини: землянисте обличчя, очей і не видно — лише тіні скорботні.
Сусід по купе, що сидів навпроти Світличного, — мордатий, з товстими масними губами, з байдужою цікавістю запитав:
— Далеко, мамашо?
Стара стрепенулася:
— У Хоролівку.
— До рідних, певно?
— Синочка шукаю.
— Сина? — перепитав мордань.
— Еге ж. Як пішов, то й пропав. Немає й немає...
— То що ж, він кинув вас, чи як?
— Та чого ж кинув! — тужно озвалася стара. — Чого б мав кидати, як він у мене один... Як забрали на війну, то як у воду впав... Людські уже й поверталися, і поженились, і діточок діждалися, а мого немає та й немає. То оце мені чоловік один добрий пораяв поїхати в Хоролівку, може, там щось про мого знають...
— Кого ж ви там питатимете, мамашо?
— А добрі люди підкажуть.
— Даремно ідете, тільки дурно гроші викидаєте. Раз уже син досі не повернувся, то, щитайте, вже й не повернеться... Да-а... довгенько ждете сина, довгенько...
— Ой, любі, мати і з могили синів виглядатиме!
Федькові так і перехопило горло від отих слів. Знову одвернувся до вікна, поворушив плечима, прокашлявся, а з думки все не йшла чомусь не покійниця сестра, не вбитий зять, а рідна мати одинока, покинута, забута...
«На які ж поїзди ви сідаєте, мамо, щоб шукати свого непутящого сина?.. Да, не так воно якось виходить, — супить брови Федько. — Давно треба було б забрати маму до себе. З ким же їй і жити, як не зі мною!.. А все через оце розпрокляте життя! Не встигнеш і місця нагріти, як тебе вже перекидають на друге!»
...Рідна хата зустріла його маленькими вікнами: все блимала ними, все придивлялася, все ніяк не могла впізнати, хто ж то прийшов, не могла повірити, що оцей засмаглий, вусатий, налитий силою чолов’яга і є Федько. І навіть мати, що вийшла саме на ганок, мовби не впізнала одразу сина: стояла, трусила сивою головою, пильно дивилася на нього виплаканими старечими очима.
І аж тоді, як він збіг на ганок, як простягнув до неї руки свої і глухо сказав: «Здрастуйте, мамо!» — тільки тоді, здається, й упізнала його: припала до широких синових грудей, затремтіла в німому плачі. Обіймаючи однією рукою матір за плечі, другою гладячи сиве волосся, Федько навіть не пробував утішати: знав, що тут не поможуть слова — оті бліді, немічні тіні людських почуттів...
Увечері, наговорившись, сіли до столу. Ще вдень Федько хотів було сходити у повітком, в ДПУ та дізнатися, чи не спіймали вбивцю, але мати не пустила:
— Побудь, сину, зі мною хоть цей день. Бо як гайнеш, то тільки тебе й бачитиму... Ти не знаєш, сину, як важко мені лишатися одній...
І Федько залишився. Натомість сходили на цвинтар — провідали тата і діда. Мама ледь дійшла, все зупинялася, перепочивала.
— І за могилками ходити сил більше немає... — скаржилась вона синові. — Вже й тато твій снитися мені щоночі почав. Зайде у хату, стане коло постелі та й торсає мене тихенько за плечі. «Варю, проснися... Варю, вставай...» То я мовби прокинуся, сяду, дивлюся на нього, а він мені з докором: «Бач, спиш, а щоб могилу наді мною прибрати, на те часу не маєш!» Дивлюся на нього, хочу сказати, що ні часу, ні сил уже не маю, та не можу вимовити й словечка. Отак і сидю одна серед ночі... Ох, сину, не доведи Господи до такого дожити!..