— Ви точно знаєте, що пішли?
— Та я ж ворота за ними, за проклятими, замкнув! — починав уже сердитись отець Діодорій. — А ти де од них ховався?
— За димарем перележав, — і, сівши на лаву, став узу-
ватися.
— Підеш? — запитав отець Діодорій.
— Піду... І так загостювався...
— Зачекай, матушка тобі хоч хліба та сала на дорогу вкине. Доки матушка ходила до комори по сало, отець Діодорій не спускав з Миколи важкого погляду.
— Чого ви так на мене витріщились?
— Так, — мовив отець Діодорій. Походив по кімнаті, нервово сплітаючи пальці, потім зупинився перед гостем, який все ще сидів на лаві, з натугою спитав: — Віра... до тебе ходила?
Микола довго не відповідав. Поправляв усе чоботи, червоніючи шиєю. Врешті неохоче признався:
— А то ж до кого...
Отець Діодорій аж похитнувся. До цього плекав надію, що Віронька лягла в оту постіль, аби врятувати його, свого батька. Пропікаючи очима тугу Миколину шию, сказав із ненавистю:
— Не могли... щоб по закону!
Микола звів голову, по-вовчому вищирив зуби:
— Якого ще закону від мене хочете?.. Я сам поза законом! Бачили, як на мене полюють? Обкладають, як скаженого вовка... Спіймають — уб’ють і заривати не стануть! Отак десь у ярузі і зогнию...
Звівся, притупнув ногою, наче хотів пересвідчитись, чи добре узувся, став перед отцем Діодорієм — широкоплечий, дужий, міцний — такого так просто не зіб’єш із ніг! — з прихованою погрозою сказав:
— А Віроньку не смійте карати!.. Якби не вона, хто його знає, де б ми з вами зараз і були. — І, враз освітлений теплим чуттям, з незнайомим лагідно-печальним лицем, так мовби для самого себе, додав: — Любить вона мене... Та і я її люблю!.. От настануть інші часи, повернуся хазяїном, поведу під вінець... Отоді, батюшко, й пригадаєте нам всі гріхи — вольнії і невольнії наші...
Ще не заходилось і на вечір, як Володька Твердохліб став збиратися до сільбуду. Вдягся в новий-новісінький костюм напіввійськового крою — гімнастерка і галіфе, взув добрячі черевики на такій твердій шкіряній підошві, що їй і зносу не буде. Оперезався портупеєю: ремінь — туди, ремінь — сюди, став посеред хати, як картинка, як нова, щойно викарбувана копієчка! Провів попід туго затягненим поясом пальцями, ще раз пожалкував, що так і не вдалося виканючити у дядька Василя нагана. Якби оце ще кобуру при боці з наганом, був би Володька зовсім щасливою людиною!
Дістав із полиці новий картуз, теж захисного кольору, підійшов до маленького люстерка, вмазаного в стіну, довго приміряв, намагаючись надіти так, щоб не витикалася жодна волосина. То нехай парубки начісують з-під картузів та шапок пишні чуби, хай чіпляють над козирком червоні квітки — Володька на таке не піде. Бо він — не просто собі сільський парубок, якому тільки й клопоту, що тягатися вулицями та — кахи, чорнява! — зачіпати стрічних дівчат, а секретар комсомольського осередку, вожак молоді, надія й опора партії.
— Ти куди це, Максиме, празникову одежу нап’яв? — запитала кволо мати.
«О, знову Максим! — аж поморщився Володя. — Скільки їм не кажи, скільки не товчи, а вони все одно: Максим та й Максим!» Однак стримався: хвора мати ось уже третій день, як не зводиться з постелі — горить голова, палить у грудях. Мав сьогодні привести лікаря, того самого, що приїде з Хоролівки читати лекцію.
— Та в сільбуд же треба.
— А що там буде?
— Та хіба я вам не казав? Лекція, а тоді кіно.
Мати іще хотіла щось запитати, та зайшлася кашлем, надриваючи груди. Кашляла, аж стогнала, аж сльози наверталися на очі, й Володька, переповнений жалем, лагідно сказав:
— Потерпіть уже. Ось приведу вам доктора, він вас ураз на ноги поставить.
Мати, накашлявшись, довго по тому віддихувалась, пила з полив’яного кухля, проливаючи воду на обвислу сорочку. Напившись, докірливо мовила:
— Ох, сину, замучив ти мене зовсім!
— Чим же я вас замучив? — з досадою мовив Володька, знаючи наперед, що відповість йому мати.
— Що не хочеш ворожки покликати. Ворожка вже давно мені помогла б. А дохтур поки приїде, то мене й лихоманка скрутить.
— Не скрутить! — втішав матір Володька. — Доктор сьогодні буде, я ж вам про це казав. А ви як маленькі: все за оті забобони чіпляєтесь!
Мати тільки махнула рукою: «І в кого, ви скажіть, отаке шалапутне, таке остисте вдалося? У людей діти як діти, все більше по хазяйству, все дбають, щоб хліб — у хату, щоб достаток — у двір, а це мов з-за вугла мішком прибите! Загнуздається в оту партупею та й гасає, як скажене, селом: все
комунію хоче построїти! Хазяйські сини, що де побачать, — додому тягнуть, а це ладне із себе останню сорочку зняти на оту світову революцію. Ще в двадцять четвертому вибзділо з хати все борошно. Й на окраєць, щитай, не лишило. «Не можна, мамо, пролетаріат з голоду пухне, а ми тут свої пельки запихатимем!..» А коли задумало перехрещуватись — боженьку ж ти мій! Наїлася того сорому — й досі гикавка трясе. Ну, скажіть, люди добрі, чим було погане ім’я — Максим? І діда твого, й прадіда Максимом звали, і, слава Богу, нічого їм од того імені не сталося, прожили на світі, як всі люди. А цьому вишкваркові воно, бач, колькою в боці застряло. «Хочу, мамо, носить ім’я Леніна, який нам указав нову путь!..» Та хіба ж, сину, ім’я красить людину? І хіба мало на світі хороших людей, що різні імена мають! Дак це ти кожного разу перехрещуватись будеш? Та хто ж вас і розбере, якщо всі ви Володьками станете!.. Не послухалось. «То за вас, мамо, забобонність ваша говорить. То з ваших очей полуда не спала». А лудило б тебе — не переставало, якщо ти вже рідну матір сліпою зробив!..