Або іще: я вже стара, сил катма, хата за молодою хазяйкою так і голосить. Та хіба тільки хата. Он і город, і порося, і корівка, і кури — всьому треба лад дати, за всім доглянути. Хіба раз заводила з ним про це розмову? «Бачиш, сину, яка я вже немічна стала, як що, так і вилежую, а хазяйству ж руки робочі потрібні. Молоді, справні руки. Ти б уже мені хоть сказав, до кого думаєш старостів засилати».
Витріщиться так, мовби Бог його зна яку дурницю і ляпнула: «Яких іще старостів! Тут он хоровий гурток організовувати треба, а ви із своїми старостами!..» Гарнізовуй, кажу, що собі хочеш, а про свою стару матір теж не забувай. Думаєш ти женитися чи отак лобурякою й доходишся, поки тебе всі дівки оминати стануть? «Не думаю, — каже, — зараз не думаю. І не вмовляйте мене, мамо, й не просіть, бо зараз нізащо не женюся!» А коли ж? — питаю. Коли ж?! «Після світової революції. От як звільнимо пролетарів усього світу од буржуйських кайданів, отоді я вам і приведу в хату невістку». Еге ж, приведеш, приведеш... Приведеш, тіки не в хату, а хіба на мою могилу... А він тіки сміється. А він ще й співає: «Ми раздуєм пожар міровой!» Дуй, дуй, кажу, сину, тіки дивися, щоб губи собі не обпік! Вогонь, сину, такий: палить, куди вітер повіє. Та й кому вони милі, всі оті пожари! Тутечки одна хата загориться — од страху серце заходиться, а ти увесь світ хочеш спалити... Ще дужче регоче, шалапута!.. «То, мамо, не такий пожар буде: в ньому тіки буржуї погорять!..»
І що воно за діти такі повелися: ані тобі пошани, ані страху божого! Ходять як оглашенні, не слухають ні батька, ні матері. Не довели господи, іще й невістку отаку приведе! Кручену-верчену, що їй тіки пожари у порожній голові і густимуть. Тоді вже напалять. Розведуть тутечки таке, що й на мені шкіра горітиме.
Іч, крутиться перед дзеркалом із тим картузом!»
— Максиме!..
— Мамо, скіки вам казати: не Максим, а Володимир!
— Чи ти ж хоть поїв? — пропускає мати мимо уваги синові слова: «Для кого ти, може, й Володимир, а для мене таки Максим».
— Та поїв.
— А що ж ти хоть їв?
— Та молоко ж пив! — як до глухої, кричить Володимир, бо мати оце вже питає його втретє про одне й те ж.
— Хоть би скоріше мене оця клята хвороба відпустила, я тобі борщику та каші зпарила б. А то зовсім у мене охлянеш. І так, бач, одна шкіра та кості.
--Які там кості! — заперечує Володька. — Ви за мною голови не сушить — про себе більше думайте.
— Як же, сину, не сушити. А про кого ж тоді думати, ким і жити, як не тобою!
— То я пішов.
— Йди, сину, йди, хай тебе Бог береже!
— Може, вам що треба?
— Спасибі, сину, в мене все є... Хіба набери в кухлик свіжої водички, а так — нічого більше не треба.
Володька набирає повен кухоль води, обережно ставить коло матері. Дивиться на неї, схудлу, змарнілу, лагідно говорить:
— Ви тут не дуже скучайте: я скоро прийду.
Мати хоч і знає, що син прийде опівночі (завжди так буває, вона уже звикла), все ж вдячна йому за оту святу брехню. Дивиться на Максима, і їй мовби аж легшає.
— Іди, сину, йди, не думай про мене. Я вже тут якось перележу — лиш би тобі було весело...
І Володька виходить із хати. Прозоре надвечір’я зустрічає його урочистою тишею.
Замислено мріють поля, кутаються в тіні, мовби в теплі ковдри, готуючись до спання, а над ними вже холоне розпалене протягом дня небо. І місяць якоюсь дивовижною рибиною спливає з блакитних глибин: ледь-ледь мерехтить крізь товщу води срібною лускою. А при самому обрію великою червоною вершею зависло сонце.
Володька перевів погляд на село, що лежало перед ним, прорізане мальовничою звивистою річкою. Там і річечки тої — курці по кісточки, горобцеві по коліна, а дивись, які розкішні левади випоїла по обох берегах! Та ще й верби обступили її: п’ють не нап’ються, хвалять не нахваляться чистою джерельною водою.