А понад левадами — садиби. І довгі вулиці, і високі тополі, явори та осокори — і все те огорнене такою прозорою тишею, шо аж в грудях лоскоче од неї, аж м’ятним холодком повіває на серце! Все наче завмерло, наморене цілоденною працею, поринуло в дрімоту...
Та ось лунко ляснув батіг, і вулицею, повертаючись із пасовиська, посунула натомлена череда — село враз ожило, наповнилося гомоном. Череда розтікається живою рогатою річкою, непоквапно, поважно ремигаючи, розливає пахощі пережованої трави і парного молока. То одна, то друга корова одривається од того плямистого потоку, заходить у навстіж одчинені ворота, а там уже на неї чекає господиня з чистою, як сонце, дійницею, сама така ж чиста, в білій легенькій хустині. Мине кілька хвилин — і від корівника до корівника, од двору до двору, по всьому селу задзюрчить, задзвенить, заспіває тугими білими цівками запашне молоко...
Вдихнувши на повні груди повітря, Володька рушив до центру, намагаючись не запилити черевики. Ще здалеку побачив Івасютиного Йвана: пер йому назустріч із двома парубками. Один із них лузав насіння, плюючись через губу лушпинням, другий ліниво тринькав на балалайці. Іван теж запримітив Володьку, бо зупинився, а потім знову рушив уперед разом із своїми дружками. Тільки той, що лузав насіння, тепер уже тримав руки в кишенях, а другий завдав балалайку на плече, мов кийок перед бійкою.
У Володьки враз напружинилося тіло, а під картузом, на шрамі, що лишився після того, як його почастували кийком, застрибав, забився болісний живчик. Стиснувши щосили кулаки, зціпивши зуби, так що аж жовна виступили на побілілих шоках, Володя ішов на Івана, йшов і не збирався поступитися дорогою.
Зійшлися, скресалися поглядами, стали. Володя ще більше зблід, Іван же простягнув до того парубка, що стояв зліва, руку, сказав, не відриваючи погляду од Твердохліба:
— Дай насіння.
І став лузати, спльовуючи лушпиння Володі під ноги. Стояв трохи ліниво й недбало, картинно розправивши плечі, — хазяйський синок, досвітковий заводило, Володьчин найлютіший ворог. Темно-зелений сукняний картуз із лакованим козирком, начесаний на одне око чуб, так що око тільки поблискує гостро й глузливо, чорний сукняний «пінжак» поверх вишитої сорочки, хромові чоботи з твердими халявами і, як завершення, як останній акорд парубоцького святкового вбрання, як предмет особливих гордощів — нові-новісінькі гумові калоші, глибокі, блискучі, з ребристою підошвою.
Виставивши ногу так, щоб засліпити, «зничтожити» зовсім Твердохлібенка не баченою досі взувачкою, насмішливо міряючи поглядом, Іван всім видом своїм наривався на бійку, але Володя стримав себе. Аж посірівши на обличчі, вимогливо сказав:
— Ану, поступися!
— Іди, хто ж тебе не пускає! — глузливо мовив Іван, а оті два парубки ще ближче підступили до Івасютенка, явно заступаючи Володьці дорогу.
Тоді Володька, виставивши уперед плече, рушив прямо на Йвана. Відтер Івасюту, приголомшеного такою зухвалістю, прорвався поміж парубками і повільно, так, щоб оті не подумали, що він їх боїться, пішов далі.
— Я ще тобі ребра пощитаю, зажди! — крикнув йому услід Іван. І хтось із парубків додав:
— Легким кілком тебе по голові погладили — важчим треба було!
Обпалений ненавистю, аж задихаючись од гніву, з гарячими сухими очима, Володя йшов не озиваючись, не оглядаючись. Йшов і щиро жалів, що у нього не було при боці нагана...
Доки добрався до сільбуду, трохи заспокоївся. Відлягло од серця, позбувся мстивих думок. Та й ніколи зараз Володьці, он більш важливі діла чекають на нього.
Біля сільбуду вже юрмляться люди. Тиснуться до столу, за яким сидить приїжджий із Хоролівки кіномеханік, дістають п’ятаки та гривеники, купують квитки.
— А дешевше не можна?
— За дешевшим ідіть на базар! — скалить механік зуби.
— Та чого б я сміявся! Я до нього сурйозно, а він мені витрішки продає! — ображається дядько.
Довго мусолить гривеника, все ще не зважуючись обміняти його на квиток.
— Купуйте, дядьку, чого думаєте! — кваплять його нетерплячі, напираючи в спину. — Гривеник — не гроші.
— Матері своїй скажи! — сердито озивається дядько. Та й, купивши нарешті квиток, відходить од столу, невдоволено бурчить: — Не гроші! А ти їх заробляв, голодранцю?..
Інші голосно ремствують:
— Та де ж це правда на світі: одним по десять копійок, а другим аж по двадцять! Що ми, не однакові гроші платимо?