— Гроші-то однакові, — пояснює, підійшовши, Володька, — тільки їх не всі однаково мають. От ви, дядьку Миколо, ви середняк, заможний хазяїн, то й платіть двадцять копійок... А дядькові Іванові як біднякові положено десять...
— То я винен, шо Йван наплодив злиднів повну хату? — кип’ятиться дядько Микола. — Хай би хазяйнував, як я.
А дядько Іван уже тут як тут: йому їсти не дай, аби посперечатися!
— Зажди-зажди, брате, що ти тут про злидні торочиш?
— А те, що чуєш!
Володя не став слухати братів, що вже зчепилися, як розлючені півні. «Що ж це доктор не їде? — непокоїться він, дістаючи із кишені годинника. — Обіцяв бути по обіді, а вже, щитай, дев’ята година...» Бо Володю не так непокоїть кіно, як лекція. Кіно вже тут, кіно вже нікуди не дінеться, а якщо лекція зірветься — отоді Володьці каюк! Покриє себе вічною ганьбою в очах дядька Василя та й товариша Гінзбурга, який іще вчора запитував:
— Ну, як, хрещенику, вечір?
— Буде! — аж бліднув од власної рішучості Володя. — Буде, хоть би я й лопнув!
— Ти тільки об’яву перепиши, — невдоволено поморщився Гінзбург. — Веселіше, веселіше треба писати, щоб зацікавити людей! Бо ми як здерлися на трибуни ще під час революції, то й досі із них не позлазимо. Казенщина, казенщина заїдає...
Володя тоді образився, хоча виду й не подав. Сидів же над оголошенням аж два дні, сушив собі голову, як би революційніше та урочистіше вийшло, списав туди не одне гасло з газет — і про завдання комнезаможів, про спілкування міста з селом, про релігію, як опіум для народу, — і от тобі маєш: не вгодив! Ну, коли має невлад... коли, ви, товаришу секретар, хочете веселого оголошення, то будете його мати! І, озброївшись патиком та бузиновим чорнилом, засів за нове оголошення.
Он воно зараз висить на дошці біля сільбуду. Збирає коло себе людей: таки справді, мабуть, веселе, бо навіть статечні селяни ворушать у посмішці вусами, читаючи Володьчин витвір, не кажучи вже про молодших. Ті аж іржуть, аж за животи хапаються.
Що ж там такого смішного написав Твердохліб?
Оголошення!!!
Сьогодні буде лекція Виниричні хвороби й кіно черевички Запрохуються!!! Старі і малі діти й баби, дядьки тітки й молодиці!!! а особливо й обов’язково хлопці й дівчата!!! що будуть женитися чи виходити заміж а тому й треба знати про такі страшні хвороби щоб не втіліпатися!!!
Буде музика гриміти аж земля колихатиметься іще, іще й іще!!! Чого тільки не буде!!! Якраз перед вечором коли сало зав’яжеться!!!
Рада сільбуду!!!
Іде баба, до самої земельки нагнувшись: двома костурами дорогу намацує.
— А що там, добрі люди, таке?
— То, бабо, не для вас, — вишкірив зуби якийсь парубійко.
— А чого не для мене?
— Бо вам винирична хвороба не світить.
— Звідки тобі, песиголовцю знати? — розсердилась стара. — Мо’, вони в мене є. — І ніяк не візьме до тями, що такого смішного сказала: — Тьху на ваші дурні голови! Вам би тільки іржати! — пошкутильгала, під ніс щось сердито бубонячи.
А біля сільбуду — регіт ще більший.
Таня теж сміється, читаючи оголошення. Прийшла із Альошкою не так на лекцію, як у кіно. Знала, ой, знала, що дістанеться на горіхи від Оксена, який саме подався аж у Шишаки на два-три дні діставати сепаратор, але не могла перебороти спокуси: адже ще ні разу не бачила кіно! Як влетів уранці задиханий Альошка, як сказав:
— Мамо, кіно сьогодні увечері буде в сільбуді! Підемо, ге? — так одразу й вирішила: «Піду! Будь-що будь — піду!»
Дістала карбованця (потай від Оксена збирала по копійці, по гривенику: як доведеться їхати до мами, то щоб свої були), взяла Андрійка й Альошку, що дивився на неї такими очима — умре, як лишиться удома! — та й пішла на село. Іван іще вдень повіявся, прийде аж удосвіта. По дорозі завернула до Ганни, лишила на неї Андрійка.
— Ідіть, ідіть, нічого з ним тут не станеться! — заспокоїла її молодиця. — Я б і сама пішла, дак ні на кого ж оцю татарву кинути.
Тож Таня, таким побитом потрапивши до сільбуду, теж сміється, потішена оголошенням, а Альошка шепоче їй, нетерпляче смикаючи за рукав:
— Мамо, беріть уже квитки, а то розберуть, нам не лишиться.
— З куркулів — по тридцять копійок! — голосно каже Володя кіномеханікові, коли Таня подає тому гроші, та й іде в сільбуд перевіряти, чи все вже готове.
А там — крик, лемент, там — побоїще: баба Наталка виганяє безбілетників віником. Крім баби Наталки, в сільбуді був комсомольський осередок у повному складі: незаможницькі сини Грицько і Павло та наймичка Галя. Галя, розчервоніла, заклопотана, прилаштовувала вишитий рушник довкола портрета Тараса Шевченка. Павло притримував її делікатно під боки, щоб не звалилася з хисткого стільця, а Грицько розставляв важкенні дубові лави: пиряв їх, аж двиготіло! Побачивши Володьку, випростався, блиснув рідкими, як лопати, зубами, запитав: