— Дохтур приїхали?
— Ще немає, — похмуро відповів Володька.
— А чого це ти мовби кислиць наївся?
— Івасютиного Івана зустрів.
— Ну-у?
— Жалкував, що легеньким кілком мене по голові по-
гладив.
— Жаль, що мене там не було, — я його, заразу... Ну, нічого, ще стріну — пощитаю зуби!
— Не треба!
— Як то не треба? Він нас у морду товктиме, а ми соплі облизуватимемо?
— Не треба, кажу! Прийде час, ми йому на класовій основі соплі навішаєм... Піду ще подивлюся, чи не приїхав доктор. А ти розставляй пошвидше лавки, скоро почнемо...
Згодом приїхав і лікар — молодий іще чолов’яга, видно, дуже освічений, бо мав під рукою «портфелю» і великі, в темній оправі окуляри на носі. Підійшов, голосно привітався з людьми, запитав, хто тут буде за старшого. Володя, ніяковіючи, поручкався, поцікавився, чи товариш не проголодався з дороги.
— А то пішли б підвечеряти...
Лікар стримано подякував, зняв окуляри, став протирати їх хустиною, короткозоро мружачи очі на дядьків, що схвально приглядалися до нього: сподобався тим, що не пробіг відразу до сільбуду, притискаючи «портфелю» так, мов боявся, що її в нього відберуть, а привітався, зупинився коло них. Одразу видно, що порядна людина. Постояли, погомоніли про погоду, про види на врожай, про те, як там у місті живеться, та й рушили гуртом до сільбуду: кожен хотів пройти разом із «дохтуром». Навалилися так, що замало двері з одвірком не втаскали досередини. У кіномеханіка, який провіряв, хто з квитком, а хто — ні, аж очі рогом полізли.
— Тю на вас! Та куди претесь — усім місця вистачить!..
Не слухали. Перли прямо на нього, доки не завертіли, як тріску, та й не втаскали досередини.
Тоді механік, лаючись, став пробиватися до кіноапарата, котрий стояв на столі в кінці залу: боявся, що й апарат перекинуть.
Там уже товклися парубки — добровольці крутити динамо. Відштовхуючи один одного, хапалися за відполіровану тисячами долонь ручку:
— Я крутитиму!
— Ні, я!
(Бо хто крутитиме, той безплатно і кіно дивитиметься). Механік одібрав чотирьох найздоровіших, скомандував:
— Починай!
Парубок шпарко заходився крутити: працьовитим джмелем загуділа динамка, і під стелею, розжарюючи тоненькі дротинки, загорілася електрична лампочка. Всі враз замовкли, задерли догори голови, роздивляючись дивовижну лампочку, а Ганжа звівся за столом, що стояв на сцені, голосно сказав:
— Товариші! Дозвольте надати слово лекторові із району товаришеві Довбишенкові.
— Просимо!
— Хай говорить!
— Як є що сказати, то чого ж не послухати...
Слухали уважно — звикли ж одмалку поважати працю, якою б вона не була. Та й у церкві ж привчилися: поки батюшка кажуть проповідь — ані пари з вуст! Хіба що кашляне хто в кулак. Та й то делікатно, тихенько, аби й сусід не почув.
Тому, коли дехто з парубків пробував під час лекції зареготати, відразу ж діставав кулаком по потилиці: а не іржи жеребцем, це тобі не на вулиці! І парубок, клацнувши зубами, ковтав язика.
Після лекції було й кіно...
Виходили з сільбуду — не поспішали по домівках. Смалили цигарки, розмовляли, спостерігали, як кіномеханік з парубками вантажив оту всю хитромудру штукенцію на воза. Почали розходитися аж тоді, коли провели кіномеханіка, що поїхав до району:
— Спасибі вам!
— Ви ж приїжджайте іще!
— Приїду!.. Скоро приїду!
Володя повів лікаря до себе додому. Хоч вечір і вдався на славу (не доведеться червоніти перед товаришем Гінзбургом!), однак для того, щоб відчувати себе зовсім щасливим, йому не вистачало Марійки. Виглядав ії, чекав, а вона не прийшла. Хоч іще позавчора домовлялися під старенькою клунею: «Прийдеш?..» — «Прийду...» — «Дивися ж, я ждатиму!» — «Та сказала ж, прийду!» — «Як тільки сонце сховається, так і приходь...» Отак розмовляли б до самого ранку, та розпроклятий півень — отой, що «і коли ви його вже заріжете, Марусю!» — залопотів нагло крилами і прокричав таке оглашенне «ку-ку-рі-ку!», що вони аж голови попригинали донизу!..
Що ж сталося з Марусею, чого вона не прийшла? Може, батьки довідались, із ким лічить зорі у небі, з ким слухає, що нашіптує ніч-чарівниця? А може, захворіла? Може, лежить, не в спромозі звестися, не в спромозі покликати, аби прийшов, допоміг, порятував? Чи, може, не вийшла, лукава, навмисне: хай помучиться, хай потерзається, нехай навіть посердиться — більше любитиме. Забуде хоч на хвилину про оту світовую розлучницю та й наважиться заслати вусатих старостів — веселих мисливців за красною куницею, щедрих купців, ловких послів од молодого «болярина», таких уже ловких, що «нам аби чарка, а то й чорта з рогами тобі, болярине, висватаємо!».