Обличчя зникло, а Володя мерщій до клуні в затінок.
Ось тихенько клацнула клямка, відхилилися двері — тоненька дівоча постать вислизнула з хати, швиденько метнулася через двір, прямо до клуні. Простоволоса, невзута, в самій сорочині та в темній, наспіх накинутій спідничці, вона бігла так легко, що Володьці почало вже здаватися, що Маруся не торкається ногами землі. Набігла, довірливо припала теплим, зі сну розімлілим тілом, ткнулась обличчям у Володьчині груди, щасливо засміялася.
— Ти чого не прийшла?
Маруся одірвала од його грудей обличчя:
— Володю!..
— Ну що?
— Ти мене любиш?
— Краще скажи, чого не прийшла.
— Тато не пустили, — відповіла Марусина і, обійнявши його за шию, вся так і полинула до нього. — Ти куди це зібрався? — поцікавилася згодом.
— В Хоролівку... по ліки... Мати захворіли...
— Бідні вони, бідні! Як би я хотіла оце бути коло них!.. Володю, а в тебе мати хороші?
— Дуже! А в тебе?
— Мої теж хороші... А тато строгі...
— Ну, мені треба йти.
— Ти ж, назад коли повертатимешся, заглянеш?
— Побачу.
— То я тебе виглядатиму... Зажди трохи, Володю — Побігла до хати — така ж легка, така ж невагома, а за кілька хвилин знову була коло нього. Простягала щось зав’язане в біленьку хустинку, тикала в руки:
— Візьми! Це пиріжки із квасолею...
— Ну, то спасибі... бувай... — зворушено бубонить Володя. Провівши його поглядом, Марійка повагом вернулася до хати.
— За чим це ти, дочко, виходила? — спитала мати, що вже розчісувала косу.
— За бичком... Здалося, шо одв’язався та й блукає по двору.
— Чи не отой це бичок, що стукав у шибку та мукав: «Марусю»? — запитав спросоння батько, — Дивись, дівко!
— Таке й скажете, тату! — Маруся вдала, що образилась. Та мати, позіхнувши, сказала:
— Годі вам: ще заведіться сваритись, на божий день гледючи!.. Лягай іще, дочко, та спи. Бо поки у матері, доки й твого раювання. А вийдеш заміж, свекруха доспати не дасть...
«У мене будуть хороші свекруха!» — замало не теленькнула Маруся, але вчасно прикусила язика. Лягла, причаїлась, як миша, і довго скліпувала повіками: думала про Володю.
А Володя в цей час чухрав собі прямо на схід, на вузесеньку, при самому обрію, смужечку, що блідла та блідла, ширшала й ширшала, виростаючи прямо на очах. Вже коли добре розвиднилось і невидимий ковалик роздмухав на сході гарячий вогонь, щоб розжарити остигле за ніч сонце, наздогнав Володю Приходько. Не дядько Іван, а дядько Микола. Обігнав парокінною підводою, оглянувся, натягнув віжки, спиняючи коней:
— Тпру!
Зачекав, доки Володя порівнявся із возом.
— Доброго ранку! Далеко?
— В Хоролівку, — неохоче обізвався Володя.
— Сідай, підвезу.
Володя завагався: сідати чи не сідати до куркулика? Дядько ж Микола нетерпляче посмикував віжками:
— Сідай, сідай! — в ногах правди немає! Чи, може, так запанів, що з нами, репаними, уже й знатися не хочеш?
Володька мовчки поклав мішок на воза, скочив і собі, примостився за Приходьком, спустивши донизу босі ноги.
Ситі, як лини, булані граючись котили легенького воза: на схилах пускалися вчвал, і тоді дядько Микола стримував їх, натягуючи віжки. Обертався до Володьки вусатим обличчям:
— На базар?
— В аптеку, матері по ліки... А це, мо’, продам...
— Чого ж не продати — це діло нехитре, — погоджувався дядько Микола, — Ну, а комунію скоро строїти будеш?
— Ви що, проти Радянської влади?
— А чого б це я мав бути проти влади! — спокійно заперечив дядько. — Вона мене господарем зробила, на ноги поставила, а я проти неї галакатиму? Ні, Володько, ця влада якраз по мені!
— А чого ж тоді в куркулі пнетесь? — уїдливо оскірився Володя. — В класові вороги?..
Дядько Микола відповів не зразу. Зупинив коней, посвистів трохи, аж тоді повернувся до парубка:
— Ти, Володю, дуже зелений: одірвався од маминої циці та вже й думаєш, що Бога за бороду впіймав... От ти на Петра Нешерета молишся, очі ним колеш...
— Молюся, бо він справжній незаможник! — спалахнув Володя.
— Та вже такого незаможника пошукати! Голою сракою на всі сторони світить! А ти скажи мені лучче от, приміром, таке: од кого більше користі нашій державі — од культурного хазяїна, хоча б і од такого, як я, чи од незаможника Нешерета?.. От твій Петро: що пожне, те сам і потріскає, а державі — дуля з маком! Або ще й сам до неї в торбу заглядає, як би чимось поживитися... А я, приміром, минулого літа триста пудів пшениці державі здав. То, виходить, хто державу хлібом годує? Тож не нас треба ліквідовувати як клясу, а всіх отих незаможників, захребетників отих, що так і зирять, як би з держави побільше поцупити!.. — зробив несподіваний висновок дядько Микола.