— Це що ж по-вашому: бідняків усіх під ніж пустити? — аж задихнувся Володя.
— Дурний ти, Володю, як сало без хліба: хто ж каже, щоб їх різати? Зліквідувати як клясу! В середняцьке сословіє усіх перевести. Щоб не було незаможників, щоб усі селяни добре жили. Бо селянин добре житиме, то й держава біля нього прогодується. А розори селянина, то й держава із торбою по світу піде до чужого дідька за шматок хліба кланятись...
— Радянська влада ще нікому не кланялась! — заперечив запально Володя. — І не діждетесь того, щоб кланялась! Ех, хлопче, голод — не тітка! — похитав головою дядько Микола. — І оті, що наверху сидять, теж, мабуть, дещо понімають. Недарма ж і в газетах пишуть: селяни, збагачуйтесь!
— Збагачуйтесь, а в куркулі не пніться!
— А хто ж туди пнеться?.. От ти мене куркулем обзиваєш, а я що: в оренду землю беру? Чи наймитів тримаю? Мені, слава богу, своїх п’яти десятин поки хватає! — провів долонею попід горлом. — Більше й не треба. І так роботи на всіх, хоч завались... От ти, приміром, минулого літа скільки пшенички із десятини узяв?
— Дев’яносто пудів...
— Дев’яносто? А я — по сто п’ятдесят! Та й то щитаю, що мало... Ти знаєш, по скільки в Германії беруть? Двісті п’ятдесят, а то й триста пудиків!
— Триста пудів!
— І земля ж там — не зрівняти із нашою, — продовжував дядько Микола. — Дай справжньому господареві наш чорнозем, він у зерні по горло ходитиме...
— То що там, пшениця урожайна така?
— Не пшениця — землеробська культура висока. Культура! — підняв догори намозоленого пальця дядько Микола. — Німець не стане тримати отакої корівчини, як, скажім, у тебе чи в мене. Що тільки корм переводить. Йому як корова — то щоб вим’ям до землі діставала, як свиня — то щоб сало на долоню, а то, щитай, і на дві. А на поле його вийди — бур’янини не знайдеш! Як крізь сито просіяне... Земля, вона, хлопче, любить, щоб коло неї по-людськи ходили. А як тільки матнею порожньою над нею трусити, то так вона тобі й родитиме... Ні-і. земельку треба, як рідну матір, доглядати...
— Добре вам отак говорити, із вашими кіньми... — почав був Володя, але Приходько з несподіваною запальністю перебив:
— А що я їх — украв? Чи, може, пограбував кого та на ті гроші розжився?
— Та не грабували... Хто ж каже, що грабували...
— А хто заважає тобі отакі коні нажити?
— Совість моя заважає! — вигукнув Володя. — Не можу я своє пузо білим хлібом набехкувати, коли в сусіда діти одне в одного шмат черствяка із рук видирають!
— А хто ж, як не твій сусіда, в тому і винен! Робити треба, то й буде хліб і до хліба. А чого це я повинен за ледарів усіх одвічати? На всіх не настарчишся.
— А ми за те, щоб всіх нагодувати. На те й комунію, як ви кажете, строїти будемо, щоб усіх людей в один гурт об’єднати, настачити на всіх...
— Ну, в комунію вашу я довіку не піду! На налигачі тягтимете — налигач обірву! Дурних нема — на ледарів гнути хребта...
— А ми вас іще й не візьмемо! — пообіцяв Володька. — Самі колись до нас прийдете проситися, тільки й тоді ми ще подумаємо.
— А то ще подивимось!
— От і подивимось!
Далі їхали мовчки: сердились один на одного, Володя вже подумував, чи не злізти з воза («Хай собі іде, обійдуся і без його ласки!»), та дядько Микола зупинив коней, ткнув пужалном прямо перед собою:
— Он уже і Хоролівку видно. Тебе куди підвезти?
— Спасибі вам, я тут зійду.
І, не чекаючи відповіді, стриб на дорогу! «От затяте яке!» — покрутив головою дядько Микола. Однак не сказав того вголос, а тільки промовив:
— Ну, якщо наше невлад... Но! — та й покотив донизу, де понад Хоролом мальовничим килимом виткалося містечко.
Дійшовши до першої хати, Володька сів прямо на траву, дістав з торби черевики, обдув їх з усіх боків, узувся. Харчі розтикав по кишенях і, завдавши мішок на плече, потяг до центру.
Зупинився біля аптеки. Роздивлявся велику вітрину із медичним посудом та ліками, а водночас поглядав неприязно на двох пишно вбраних пань — двох непманок, двох буржуйок, що зупинилися біля нього почесати язиками. Одна із них піднімала над головою парасольку, затуляючись од сонця («В поле б тебе — снопи в’язати!»), а друга, молодша, притримувала за тоненький, як на Володьчиному годиннику, ланцюжок собаку. Собаку не собаку, а таке, біс його зна й що... Йому й назви немає! Таке гидке, що тільки плюнути та розтерти: голе, як пацюк, на тоненьких викривлених ніжках, з булькатими очима, ще й безхвосте. Воно придріботіло до Володьчиної ноги, почало обнюхувати черевика. Скривившись від огиди, Володя носком тицьнув його, щоб відігнати, — воно виснуло і з раптовою люттю вчепилося в штанину. Рятуючи штани, Володя відсмикнув ногу, щосили стусонув буржуйського вилупка черевиком.