Володьці пересохло в горлі, затрусилися руки: на полиці лежали навалом нагани і пістолети найрізноманітніших марок та розмірів. В кобурах і без кобур, вороновані й нікельовані, вичовгані до білого металу чи майже нові, з барабанами та магазинами, де, як в лиховісних гніздечках, причаїлися різних калібрів набої — вони всі так і просилися до рук, до ременя, до стегна, знудьгувавшись в оцій оббитій залізом в’язниці. Володька аж спітнів, перебираючи, обмацуючи, приміряючи зброю, а Федько спостерігав за схвильованим парубком, посміювався: сам же колись отаким був!
Вибравши нарешті важкий парабелум у твердій, немов із дуба, кобурі, розчервонілий і щасливий, Володька відірвався од шафи, віддано глянув на Світличного:
— Спасибі!
— Носи на здоров’я!
Із міліції вийшов Володя з такими вухами, немов їх там довго й нещадно м’яли: прощаючись, просив Світличний зайти на хутір Іваськи та передати Тані, щоб ждала у гості:
— Буду днів за два їхати у ваш край, то й заскочу на якусь там годинку.
Володя пообіцяв передати. Про себе ж вирішив, що сам не піде, а пошле Грицька або Галю.
Тиснучи руку на прощання, Світличний лукаво посміхнувся і ще раз нагадав:
— Тож передай куркульській вовчиці, нехай жде мене в гості!
Ошпарений соромом, Володя вискочив із міліції — замало не залишив і кабанчика! Добре, що нагадав міліціонер, який привів його сюди, і поміг укинути до мішка, піддав на плече.
Базар не приголомшив Володю, як колись у дитинстві Велико-сорочинський ярмарок. Чи то Володя виріс, чи базари здрібнішали. Правда, і тут вистачало всякого люду: одні продавали, другі купували, а були й такі, що просто витрішки їли, тиняючись од воза до воза, від лотка до лотка, з руками в кишенях, де замість грошей отой вітер, від якого ні вбережешся, ані порятуєшся, про який хіба ще поскаржишся сватові або кумові: «Вроді й були вчора гроші, а сьогодні катма! Мов отим вітром видуло!» Кум чи сват втішить небораку тим, що вітер погостював і в його кишені — видув усе до копієчки, і тепер лишається хіба що просто так, з-за «интересу», підійти до якогось дядька, який продає свиню чи корову, підійти та й поторгуватися, щоб не втратити, так би мовити, кваліфікації. І коли дядько, відбивши долоню і собі, і отому, що у нього вітер в кишенях, зіб’є шапку аж на потилицю, скривиться так, наче продає рідну дочку, та й махне безнадійно рукою: «Ех, де моє не пропадало, беріть та знайте мою добрість!» — отоді й відповість йому отой безгрішних: «Та я б і взяв, чоловіче, чому б і не взяти, коли ціна підходяща, дак грошей катма! Були вчора гроші, а сьогодні як вітром їх видуло: і копієчки на розплід не лишилося...» — «Так чого ж ви голову мені он скільки морочили!» — вигукне у відчаї дядько. «Торгувався, бо дуже вже мені ваша корівчина понаравилась!»
Отакі любителі витрішків підходили і до Володі, що примостився поміж возами з своїм недорослим кабанчиком.
— Почім оце кошеня?
— Хлопче, ти його не в кишені приніс?
Володя огризався, як міг, врешті не витримав: став мало не з сльозами на очах просити одного покупця, що випадково опинився перед ним:
— Дядьку, купіть, дешево продам!
— Скільки ж ти за нього хочеш?
— Та скільки дасте.
— Три рублі дати?
— Давайте.
Дядько підозріло оглянув кабанчика:
— А він хоч їсть?
— Та він і вас із’їсть! Хламає, аж за вухами тріщить.
— Ну, хіба що так! — розсміявся дядько. — Бери, хлопче, трояка — твоє щастя, що на мене напав!
Спекавшись кабанчика, Володя наче сто пудів із плечей скинув. Відійшов на зелененький моріжок, примостився поїсти: досі ж рісочки в роті не мав! Вминав Марійчини пироги, а покінчивши з ними, заходився і біля сала: на апетит зроду-віку не скаржився. Що мати, було, поставить, те й умолотить — крихти по собі не оставить. «Дай Боже, щоб ти, Максиме, отаким хазяїном був, як оце біля столу!..»
Поївши, Володя дістав із торбини важку кобуру з парабелумом, почепив на поясі при правому боці й гоголем пішов по базару: не так на людей подивитись, як себе показати.
Протискався поміж рядами, дивуючись на величезну кількість добра, розвішаного, розкладеного по ятках та прилавках, а то й просто наваленого на землю: звідкіля тільки воно й набралося, і хто його й купить? Ситці й шовки, вовни і суконний одяг, чоботи й черевики, посуд і вироби із заліза — все те так і пхалось у вічі, сяяло, вигравало всіма кольорами, вимагало, просило, молило: купи! А їстви, а тварин, а птаства... Рев, крик, стогін, сміх, голоси невмирущих бублейниць, жалісливе «подайте!» старців — все злилося, перемішалося на оцьому великому торжищі, де можна купити чого тільки бажає душа!