Отак скажемо удовиці Марті, і вона, гляди, поплаче, потужить-потужить та й перестане ходити під вікна сільради...
Що ж, будемо надіятись, що так воно й станеться. Тож, відклавши відвідини Марти до кращих часів, підемо разом із Ольгою, що повернулась із села до райцентру, підемо в райпартком, до Григорія Гінзбурга.
...Коли зайшла до нього в кабінет другого дня та сказала, що хоче їхати в село вчителювати, він вигукнув:
— Ти що, сказилася?!
— Вгадав! — усміхнулась щасливо товаришка Ольга. — Виходжу заміж за Ганжу.
Григорій враз посірів, постарішав. Лише зараз помітила Ольга, який він утомлений: аж жовті очі, аж зелене обличчя.
— Ти не захворів? — стурбовано запитала. — Чуєш, Григорію?
— Ні, — відповів здавлено Григорій, уникаючи її погляду. — Я здоровий, — повторив він. — Я зовсім здоровий... І, пробач, дуже зайнятий...
Відсунув одну шухляду в письмовому столі. Понишпорив. Висунув другу. І третю. Й четверту. Все щось шукаючи і все чогось не знаходячи... Заклопотано, настирливо шукав щось, зовсім, здається, забувши про товаришку Ольгу, яка вже ображено дивилась на нього.
— До чого ж ти черства людина, Григорію! Хоч би поздоровив...
Ах, Ольго, Ольго! Яка ти сліпа, яка ти жорстока, товаришко Ольго!
— Вітаю... вітаю... — забубонів Гінзбург, нишпорячи та й нишпорячи в отих клятих шухлядах. — Щиро вітаю...
— Ганжа передав, що завтра починають косити. Чекають на тебе. Ти, здається, їм обіцяв?
— Жнива?.. Ага, жнива... Пам’ятаю... Чого ж, пам’ятаю... Тільки, знаєш, завтра приїхати не зможу. Приїду пізніше, коли молотитимуть... Так, так, коли молотитимуть...
І все — шасть, шасть у шухляді руками. «Що він там забув? — дивується Ольга. — Ні, він таки хворий!»
— Григорію, тобі треба сходити до лікаря!
— До лікаря? Що ти! Я зовсім здоровий! — хрипло засміявся, кашлянув. — Ти пробач... ти вже йди... Бо в мене тут справ...
Товаришка Ольга знизала плечима. Ображена, звелася, кивнула на прощання, пішла з кабінету. Лише тоді відірвався Гінзбург од столу — подивився їй вслід. Зачинилися двері, кроки Ольги затихли, а він усе дивився й дивився застиглим, тоскним поглядом. Потім зітхнув, потер чоло. Обережно позасовував шухляди, так обережно і делікатно, мовби стіл був живою істотою. Спробував пригладити волосся на голові, тільки нічого тим не добився — волосся як стирчало, так і продовжувало стирчати. Тоді Гінзбург осмикав гімнастерку, вийшов у приймальню, винувато сказав секретарці:
— Я, мабуть, піду сьогодні раніше додому: щось у мене з головою... Так, із головою...
І вийшов з райкому.
На другий день Гінзбург поїхав на села: враз спротивився йому й кабінет, і оці нескінченні розмови по телефону, суперечки й наради. Потягло на простір, на свіже повітря, до людей.
Цілісінький тиждень пропадав по селах: разом із дядьками косив, звозив снопи, складав у копи, і зморений, втомлений, запечений на серпневому сонці, з остюками в густющій чуприні, падав на постелений якоюсь турботливою рукою кожух, засинав як убитий. А бувало, допізна сидів на колодках в гурті дядьків, вів непоквапливі розмови. Починалися вони завжди майже однаково. Із того, що котрийсь із дядьків, погасивши об долоню цигарку, запитував:
— От ви, товаришу секретар, ви вчена людина, багато світу бачили... То скажіть нам, що таке оті ножиці? І чого вони стрижуть тільки селян? На нас що, вовна лучча?..
І Гінзбург починав терпляче пояснювати. Про віковічну відсталість царської Росії, про пекучу потребу мати свою промисловість, про оті всі заводи та фабрики, без яких молодій радянській державі не втриматися на ногах. А їх ніхто нам не побудує, ніхто не вийме з кишені та не дасть нам потрібні кошти. Навпаки! Буржуї так і дивляться, щоб нашкодити нам, підставити ніжку. От і виходить, товариші селяни, що тільки на наші трудові копійки ми і можемо розраховувати.
— А скажіть, товаришу секретар, коли це не секрет: що таке змичка? — лунав уже інший голос од якоїсь із жевріючих цигарок.
— Та й дурний же ти, Варивоне! — озивався хтось із гурту. — Позавчора ж нам лектор дві години втовкмачував, що то єсть змичка, а ти, видать, так і не розшолопав.
— Я-то розшолопав...
— Дак чого ж людям голову морочиш?
— Бо думав, що ти про те не допер. У тебе ж голова, як той гарбуз, що його баран покачав.
— Тьху!..
— І що ви, хлопці, зчепилися, чого не поділили? Товариш секретар, може, приїхав до нас по якихось сурйозних ділах, а ви йому про гарбузи! — ще один докірливий голос. — Мене, приміром, інше цікавить...