Жінки, із граблями, з лопатами, стали довкола молотарки — відгортати зерно і полову, носити солому.
— Пускати? — закричав Петро.
Локомобіль аж двигтів. Широкій шків, важко провисаючи, тягнувся до молотарки, дрібно тремтів. Дядьки враз споважніли, затихли й жінки. Ганжа голосно скомандував:
— Починай!
Петро смикнув за ланцюжок, з невеликого патрубка гострою цівкою вдарила пара, вирвався оглушливий розбійницький посвист. Всі аж здригнулися, а локомобіль усе свистів та свистів — переможно, клично, невтомно. І Петрові, мабуть, не було на світі ліпшої музики. Потім він облишив ланцюжок, потягнув якийсь важілець: паровик натужно дихнув, чмихнув, повернув важкого маховика... Петро метнувся до шківа, потягнув. І ось уже маховик закрутився, замиготів важкими чавунними спицями. Чах! Чах! Чах!..
Закипіла весела робота. Володька і Нешерет кидали донизу снопи, Ганжа, Непідкований і Гінзбург підхоплювали, передавали на «стіл», а там уже Приходькова жінка вправними рухами розрізала перевесла, подавала чоловікові важкі розпере-
зані стебла колосками до барабана. «Давай!.. Давай! Давай!..» — гула, аж захлиналася, машина, поглинаючи сніп за снопом. Невдовзі над током закуріло половою, а посередині почала рости гора важкого, мов золото, зерна...
Спочатку Гінзбург пильнував з усіх сил, аби не промахнутися, не впустити додолу снопа. Та за якихось півгодини приловчився і підхоплював снопи з не меншою вправністю, аніж Ганжа чи Протасій, що низав їх, немов галушки, швиргав, майже не дивлячись. Гінзбург теж хотів отак кинути, але промахнувся — сніп перелетів через «стіл», упав у полову. Однак ніхто й не подумав підняти його на сміх: вдали, що не помітили. А коли Гінзбург, влучивши вільну хвильку, оглянувся, снопа вже там не було: хтось непомітно прибрав, щоб не мозолив очі.
Працювали, не відпочиваючи, до самого обіду. Григорію вже почало здаватися, що він більше не витримає. Руки стали немов дерев’яні, в грудях аж двиготіло, підгиналися ноги, й обертом ішла голова. Він щиро заздрив Протасієві, що працював, ніскільки, здається, не втомлюючись; заздрив Ганжі, який, знявши шкуратянку й сорочку, кидав снопами, мов грався, весело поблискував зубами з-під чорних вусів. Заздрив і розкаювався, що не послухався Ганжі та не став на стіг, де, як тепер здавалося йому, було набагато легше. Та коли Ганжа гукнув:
— Григорію, поміняйся місцями із Нешеретом! — Гінзбург заперечно мотнув головою і, зціпивши зуби, ще міцніше затиснув вила в руках: «Брешеш, подужаю!.. Подужаю!..»
Немов зжалівшись над Гінзбургом, дзвінко й весело засвистав локомобіль. Обід! Відразу ж ущух гуркіт, осідала пилюка. Люди виринали із неї, спітнілі, чорні, тільки біліли очі та блищали перламутрово зуби.
— Я тобі що казав: надінь щось на голову! — звернувся Ганжа до Гінзбурга. — А тепер остюків і до зими не повибираєш...
— Іди ти під три чорти! — радісно кинув Григорій і, похитуючись, пішов до бочки з водою.
Але ніяк не міг розтулити долоні, щоб узяти великий полив’яний кухоль. Врешті таки розтулив, набрав повен кухоль води, жадібно випив. Увесь, до дна, аж заболіло в грудях. Як хороше! І, зачерпнувши іще один, подав Ганжі: пий!
Подивились один на одного, розсміялись.
— Ти чого?
— А здорово ти снопом у Приходькову Одарку вцідив! Ще трохи — так би й шуснула вниз молодиця!
— Ну-у!.. Справді уцілив?
— Та в самісіньку спину!
Тепер уже сміялася навіть завжди серйозна Одарка: робота ж скінчилася, так чого б і не повеселитися!
— Що ж, пора вже й обідать... Як там наші годувальниці, не запорались?
Дід Хлипавка, радий прислужитися начальству, вирвався наперед:
— Ох, я їх зараз, безхвостих!
— Підженіть, дідусю, підженіть, — мовив з усміхом Гінзбург. — А то вже й кишки позлипалися.
Дід почимчикував поза скирти, де біля кабиці поралась баба Наталка і Володьчина мати. У великому двовідровому казані закипало молоко, бралося білою шапкою. Баба Наталка помішувала дерев’яним черпаком, командувала:
— Давай, Василино, локшину!
— Ви ще довго возькатись будете? — запитав, підходячи, дід Хлипавка.
— Тебе, чорта безрогого, дожидалися! — завелася враз баба Наталка. — Ану, чеши звідси, поки ополоником не пригостила!
Але дід не з боязливих — його криком не «прошибьош». Став ближче до вогню, дістав кисет з тютюном, витяг із-за пазухи велику поцяцьковану люльку. Люлька ота дісталась йому недавно: до цього дід Хлипавка вживав козячі ніжки. Як помирав один із його приятелів, з яким він іще без штанів гасав по селу (гай-гай, коли то було!), то покликав до себе й сказав: