— Оце тобі, Варивоне, люлька на пам’ять. Як закуриш, то й спом’яни мою грішну душу, замов добре слово перед людьми і перед Богом.
Тож дід Хлипавка урочисто дістає люльку, набиває в неї з пригорщу тютюну та й нахиляється до багаття за жариною:
— А ке сюди вогоньку!
— Натруси тютюну, натруси! — свариться баба Наталка. — Я тобі й в’язи скручу!
— І чого б я, Наталко, мав таку пакость людям робити! — аж ображається дід. — Мене прислали вам помогти, а ти отаке речеш...
— Годі тобі балабонити — поможи лучче нести лапшу! А ти, Василино, збирай миски та ложки.
Встромивши люльку до рота, дід шпарко хапається за товстий кілок, що на ньому провисав казан із лапшою. Баба Наталка підхоплює з іншого боку та й несуть потихеньку, поволеньки, обережненько, щоб не розхлюпати...
Після обіду чоловіки потяглися до кисетів, а жінки взялися прибирати посуд.
Гінзбург відійшов під стіг, у тінь, ліг на солому, підклавши долоні під голову, але довго так їх тримати не міг: пекли розтерті водянки. Тоді він випростав руки вздовж тіла, долонями вгору, під прохолодний вітерець, що повівав поміж скиртами, і, переборюючи дрімоту, став дивитись у небо.
Чисте ізранку, воно встигло до обіду закучерявитись білими овечими отарами, що розбрелися від обрію до обрію. Одвічним спокоєм, мудрою врівноваженістю віяло від усього, що впадало Григорію в око: від неба, хмар, від ланів, що тяглися ген-ген, всіяні копами та полукіпками, від стогів, що здіймались величними пам’ятниками. Такими величними, що всі оті палаци й храми, піраміди й колони — ніщо поряд із ними, з оцими дивовижними витворами рук хлібороба. Тільки й того, що до них не пруться з усього світу екскурсії, не лізуть отари туристів, не сплескують, на них глядячи, руками, не ахають та не фотографують, щоб потому розмножити в усіх часописах світу.
Та стоги й не потребують цього, їм досить того, що без них не було б ані храмів, ні палаців, ні пірамід, колон, та й туристи оті пощезали б із світу.
То хто ж возвеличить вас, мудрі зодчі, муляри й теслі людського життя? Хто створить про вас «Іліаду» чи «Одіссею», щоб весь світ нарешті прозрів та й побачив справжню велич і красу степових пірамід, що їх ви у своїй невимірній щедроті щорічно зводите і щорічно руйнуєте, не дбаючи навіть про те, лишиться чи не лишиться хоча б спомин про вашу титанічну роботу?
А лишиться зерно, невмируще, як життя, перед яким навіть час відступає безсило. Він стирає з лиця землі держави й міста, а зерно колоситься. Руйнує палаци і храми, а зерно колоситься. Розсипає у прах піраміди, валить колони, а зерно колоситься. І минають століття, і зникають народи, тільки зерно не піддається нічому. І по-справжньому святі оті руки, які засівають ним землю, — вони творять безсмертя!
З чистою душею, з легким серцем звівся Григорій з солом’яного ложа свого, коли над током знову рознісся посвист локомобіля, скликаючи до роботи. І вже не уникав поглядом Ольги, яка стояла біля молотарки, запнувшись, як і всі жінки, так, що тільки очі блищали з маленького трикутника: кивнув головою, спокійно і щиро всміхнувся...
Працювали, аж поки стемніло. Вже ледь можна було розібрати людей, вже й снопи скоріше підхоплювалися на вила за звичкою, а не тому, що їх було видно, та всіма володіло бажання будь-якою ціною «добити» сьогодні стога, не лишати на завтра. «Ще трохи... Ну, ще!» — просив кожен у темряви хоч часточку світла.
Коли останній сніп зник під барабаном, коли чоловіки відставили вила, а жінки — лопати й граблі, коли затихла молотарка і пас провиснув безсило й натомлено, і залягла тиша, Петро витер ганчіркою замаслені руки і урочистий, як Бог, підійшов до локомобіля і потягнув за ланцюжок. Дзвінко, весело, переможно вдарив у тишу свист паровика. Він наростав і наростав, злітаючи до неба, котився понад селом, над хуторами, понад ланами й левадами, і здавалося — не буде йому впину, не згасити його жодною відстанню: облетить, розбудить весь світ, і тисячі, мільйони людей будуть отак же зачаровано слухати його, як оцей невеликий гурт людей, що стоїть на першому колективному току після першого дня і гуртової праці...
Повертались додому гуртом — жаль було якось розставатися.
— Якби оце сам, скіки б ти ціпом гупав, Володю?
— Та до Нового року... Та й то навряд чи управився б! А тут за один день... Чудасія!
— А, вважайте, отак за десяток днів всі скирти через машини пропустимо, — чийсь здивований голос. — Єй-єй, пропустимо!
Гінзбург Ганжу — штурх ліктем під бік: чув?..
Жнива лишилися позаду, і серпень пішов за жнивами. Віддзвенів серпами та косами, відгув молотарками. І вже по жовтих стернях простяглися перші борозни, а за плугатарями поважними, чорними господарями пішли невсипущі граки: нахилялися, встромляли в масну теплу землю дзьоби, перевіряли, чи глибоко орють, чи не роблять огріхів.