Віджалися, відмолотилися й Івасюти: не тозівською, своєю кінною молотаркою. Оксен як не крутився, а таки мусив найняти двох чоловіків, сторгувавшись із кожним по мішку хліба за день.
— Це й розоритися недовго з отакими робітничками! — бідкався він, б’ючи об поли руками. — Де ж це видано, щоб за день та мішок хліба! В якономії і то менше платили...
— Бо тепер скрізь так: всі розпустилися та розледачіли за оцією голопузою властю! — підливав масло у вогонь Іван.
Та ремствуй не ремствуй, а без помочі не обійдешся. Бо цього року, нічого Бога гнівити, вродило, як ніколи. Засіки аж тріщали од зерна: засипали ще й повне горище. На городі картопля — відро з-під куща. Та вся одна в одну: чиста, біла, немов перемита. Гарбузи розбехкалися такі, що вже й не обхопиш руками, аж лячно дивитися. В саду не встигали підставляти під яблуні та груші підпірки, щоб не поодчахувались гілки. Щоранку, особливо після вітру, весь сад був устелений плодами, а на деревах їх все не вбавлялося. Бджоли роїлися, немов показились: Оксен ледь настачив вуликів, а меду накачали стільки, що вже й не знали, куди його зливати. Все живе плодилося, множилось з небаченою щедрістю: вівці котилися двійнятами, корова отелилась бичком і теличкою, кури неслися як оглашенні; і навіть льоха, яка минулого року привела тільки четверо синюшних верескунів і яку Оксен уже думав продати, цього літа вивела дванадцятеро поросят. Навіть сонце щодня звисало із неба достиглим яблуком: ось- ось зірветься з блакитної гілки, шасне донизу та й гупне об землю в дворі Івасют. То як же не найменш людей, якщо хочеш, щоб не пропадало добро.
І Оксен, змирившись із отакою нечуваною платнею, облегшував своє серце хоча б тим, що наказував дружині:
— Ти ж хоть не дуже наварюй та пригощай у обід! А то об’їдяться, то й снопа не піднімуть.
Таня слухати слухала, а робила по-своєму. Не жаліла ні м’яса, ані молока. Борщі аж плавилися жиром — не пропускали пари. Іван якось як ухопив повну ложку, то й забігав по хаті, шукаючи, чим би остудити рота. Локшину чи кашу не провернеш і ложкою — така густа та навариста. Насипала отим двом молотникам величезну миску по самісінькі вінця, і ті ще не добиралися й до денця, а Таня вже тягнулася до чавуна ополоником:
— Ще підсипати?
Витираючи піт на лобах, дядьки обережно клали ложки на шматки хліба, щоб не наслідити на столі, делікатно казали:
— Та воно вроді б і хватить. Ну, та коли ви вже так просите, то хлюпніть якийсь ополоничок...
В Оксена аж серце зупинялось, коли дивився на Танину щедрість. Не тому, що жалів їжі, — бачить Бог, не тому! — об’їдяться ж, набехкаються за обіднім столом, а тоді й повзають сонними мухами по току! «Та чи ти, жінко, сказилася, чи на зло мені все оце робиш!» — замало не кричав Оксен і дивився на неї такими очима, що й дитина зрозуміла б, що й до чого.
А Таня вдавала, що нічого того не помічала, і якісь нові, зухвалі й уперті вогники спалахували в її очах. Знала, що увечері, коли залишаться вдвох, знову буде розмова з Оксеном, яка закінчиться сваркою. Або, в кращому разі, гнітючою мовчанкою. Лягали спати — спина до спини, і похмурі думки, і невимовлені до кінця докори, що ятрять серце, застряють у горлі гірким пекучим клубком. Таня відчувала, як щось нове оселялося в ній, і, свідома того відчуття, вона все, що тільки могла, робила наперекір чоловікові.
Сама того не бажаючи, вела Таня рахунок всім вчинкам Оксена, що посилювали її відразу до нього. Не пропускала нічого, помічала кожну дрібницю і нічого йому не прощала.
Якось Оксен насмикав за вуха Андрійка, коли той віддав Соловейченкам писанки, які залишилися від паски. Андрійко — у плач та до мами. Оксен за вечерею журився, поглядаючи на найменшого, що сидів набурмосений на колінах у Тані:
— Не буде з такого хазяїна! Бачить Бог — не буде!
— Хватить тобі й двох хазяїнів! — не втерпіла Таня.
— А цього — в голодранці?
— Цей піде вчитися.
— А там теж грошики потрібні, — заперечив спокійно Оксен. — А привчиться ізмалечку все роздавати чужим, то довіку у злиднях ходитиме. Копійка, Танюшо, рубля береже, а не руб — копійку. Отак по копієчці, по копієчці, та й стягуються на хазяйство...
Трохи згодом пізнала Оксена ще з одного, несподіваного для себе боку.
Сталося це на початку літа, коли люди, обсіявшись та обсадившись, на якийсь час могли одірватися од землі, зайнятися іншими справами: хто підправляв реманент, хто лагодив збрую чи щось робив по двору. Оксен, згадавши, що у їхніх скринях лежить не один сувій полотна та й ситець, куплений при нагоді в Хоролівці, вирішив привезти кравчиню, аби пожила в них якийсь місяць та обшила сім’ю. Бо за вічними клопотами і незчулися, як обносилися — скоро й переміни не буде!