Федько пробув на хуторі якусь годину. Та й то більше прикладав мокрий рушник до опухлого синього носа («Ти понімаєш: кінь спіткнувся, я хитнувся та носом об коліно!..»), аніж розмовляв із сестрою. Та й не можна було розказати братові все, що мала на серці: Оксен не відходив ані на крок, наче відчував, що дружина хоче поскаржитися на нього.
Коли проводила Федька до воріт (Оксен і тут плентав поруч, запрошуючи в гості), коли поклала йому на плечі руки, такими очима подивилась, що брат, розкумекавши, що тут щось не те, сказав:
— Ану, проведи мене, Танюхо, до битого шляху! — І вже до Оксена, що занепокоєно тупцявся коло них: — Не бійсь, дорогенький зятьок, не завезу твою жіночку за тридев’ять земель!
Таня сиділа позаду брата на дрожках, розповідала йому все. Не втаїла нічого, була як на сповіді.
Федько похмуро слухав. Раптом потягнув за віжки, став розвертати жеребця.
— Федь, ти куди?
— За Андрійком, — не оглядаючись, відповів Федько. — Наб’ю отому гадові морду, заберемо Андрійка та й відвезу вас до мами.
— Федю, постій! — злякалася Таня. — Я не можу так, Федю!
Той, не слухаючи ії, уперіщив жеребця батогом, Таня зіскочила з дрожок, мало не впала:
— Я не поїду з тобою.
Федько зупинив коня, підійшов до сестри, замахнувся батогом:
— Сідай, кажу! Ну!..
— Не сяду!
— Брешеш, сядеш!..
Кинув батіг, підскочив до неї, вхопив за плечі, трусонув — в Тані мало голова не злетіла з плечей.
— Зробиш, як я кажу!..
Таня орала землю ногами, видиралася з рук. Коли він посадив-таки на тверді голі дошки, вона знову зіскочила:
— Не поїду!
— Ну, як знаєш, просити не буду, — охолов враз Федько.
Сходив за батогом, розвернув коня, непривітно сказав: — Тоді прощай, чи що?
— Прощай, — мовила Таня крізь сльози, — Прощай... Цілуй Олесю, Івасика і... і маму... — Та й пішла спотикаючись у бік хутора.
— Таню, зажди!
Наздогнав, ласкаво взяв її за руку:
— Ну, скажи, чому не хочеш, щоб я забрав тебе із собою?
— Федю, ти зрозумій: не можу я зараз!.. В нього стільки роботи, він день і ніч не спить — все на полі й на полі... Хто ж дасть усьому лад, як я поїду?.. Хай упораємось, отоді я сама піду од нього. А так мене совість замучить, Федю!
— Ех ти, совіслива! — мовив Федько та й обійняв Таню за плечі. — На тобі, на отакій, довіку верхи їздитимуть.
— Що ж робити, такою вродилась.
— Ну, гаразд... Обіцяй тільки, як будуть непереливки, так і написати листа. Обіцяєш?
— Обіцяю...
Поцілувавши сестру, Федько скочив на дрожки, поїхав. А Таня ще довго дивилася йому вслід.
...Покинула Таня Оксена аж наприкінці жовтня, коли дерева скинули листя, а поля дихали глибокою осінню. Покинула після одного випадку, що перевернув їй душу, поклав край всім ваганням та роздумам.
Сталося це в неділю, увечері. Оксен сів до столу з Біблією в руках.
Коли Оксен узяв Біблію, в Тані похололо в грудях, тривожно забилося серце: пригадала оту чисту сторінку, що її вирізала, готуючись до уроків з Ганниними близнятами. Оту саму сторінку на якій вивела перші літери, аби навчати дітей письму. А Оксен, відкашлявшись, з побожно просвітленим обличчям розкрив важку палітурку і закляк, дивлячись туди, де мала бути цупка біла, незаймано чиста сторінка. Потім поклав книгу на стіл і грізно запитав:
— Хто вчинив оце богохульство? — В нього аж руки трусилися від ледь стримуваної люті. — Альошко — ти?
Вийшов з-за столу і до Альошки, що, нічого не знаючи, лякливо втягнув голову в плечі, затуляючись руками.
— Не чіпай хлопця. Листок вирізала я.
Таня сама була здивована тим, як спокійно вимовила оці слова.
— Ти?! — Вражений Оксен повернувся до Тані, все ще, видно, не вірячи почутому. — Ти вирізала?
— Я.
Він обводить поглядом присутніх, наче кличе їх у свідки. Закликає у свідки богів та святих, що зараз всі на його боці й осудливо, гнівно, невмолимо печуть Таню суворими поглядами.
— Навіщо ти це зробила?
В Оксенових очах — гнів. І Таня, відчуваючи за собою провину, враз наче меншає.
— Я... Мені потрібно було... — белькоче вона, боячись, що Оксен її зараз ударить. — Я писала літери для Ганниних дітей...
— Ти підняла руку на Бога! — вигукує Оксен. Він раптово блідне і, розмахнувшись, щосили б’є важкою долонею Таню по щоці.