— Ви не думайте, що я... Мені дуже хочеться вчителювати! Але я мушу трохи побути вдома... Трохи відійти...
— Ну, гаразд, — полагіднішала товаришка Ольга. — Їдьте, відпочиньте, ми почекаємо...
Виїхавши за хутір, Таня оглянулася: звідси, згори, садиба Івасют вся як на долоні. І немає там ані клаптика, де б не ступила Танина нога. Сухими очима дивилася вона на хутір, що все віддалявся та віддалявся, ніби спливав з її життя. А попереду, просякнуте осіннім сумом, пройняте збляклими тонами, розпливалося в невиразній далі її невідоме майбутнє...
Частина третя
Тривога й сум’яття оселилися в сім’ї Івасют. Степовими гадюками сповзалися на хутір чутки, сичали Оксенові в душу:
— Чули: зліквідовують непу?..
— Газети читали? Знов продкомісарити будуть! Тільки теперечки не лише хліб, а й господарів вигрібатимуть із дворів.
— Оксене, а ке-но сюди! Вам ще не переказували, що вчора в сільраді Ганжа говорив? Казав, що недовго вже вам сидіти на хуторі. Нахвалявся прийти із сокирою та й викорчувати вас із корінням...
І не було такого плоту, аби від чуток отих відгородитися, не було таких дверей, аби від них зачинитися. Зачинитися, забитися в найглухіший закуток, затулити вуха і заплющити очі: цур вам, пек вам, одчепіться, дайте дихнути спокійно!
Не було.
І не мав Оксен і хвилини спокою. Кляк на колінах перед божницею, та навіть у Всевишнього чомусь було розгублене обличчя, навіть він не знав, що відповісти на палкі Оксенові молитви.
Ішов до людей, але вони уникали його, тому що боялися не лише слова «куркуль», цього страшного тавра, якого потім ані змити, ані випекти, а й нових, досі невідомих слів — «підкуркульник», «куркульський полигач», — од яких теж буде не з медом.
Правда, знайшлася-таки людина в селі, яка не побоялася ні Ганжі, ні Твердохліба, яка поплювала на всі страхи-ляки та серед білого дня й злигалася із куркулем Івасютою. Мало злигалася — в кожні вуха трубила, по всіх закутках кричала: коли і є ще праведна людина на світі, то тільки Оксен, і що всі оті сільрадівці, усі оті комітетники і землю з-під його ніг цілувати негожі!
Добре, дуже добре знали в селі, звідки у Марти отака ненависть до місцевої влади, хто посіяв зерно, що із нього виросла несподівана Мартина приязнь до куркульського роду. Знали, хто заварив оту кашу. Таким крутим окропом заправив, що тепер не втямиш, як її і їсти: губи попечеш, піднебіння обвариш, як піднесеш ложку до рота! Бо не така Марта молодиця, щоб забувати образи. Не із тих вона жіночок, що покірно зносять усі штурхани та потиличники злої розлучниці-долі. Не із того тіста замішана!
«Подивимося, Василю, чиє буде зверху! Тільки не діждетеся більше із отією стриженою хвойдою моїх сліз, не порадуєтесь!.. Потужила, поплакала — годі! Хай вороги мої сльозами та кров’ю спливають, побачивши, як я вмію ударити журбою об землю!»
І закружляла, завихрилася Марта в невеселих, чадних веселощах. Мало не щовечора, будень не будень, одягала празникове, напинала дівочу барвисту хустку, взувала червоні чобітки на мідних підківках та й ішла до сільбуду дурманити парубкам голови, одбивати у дівчат їхніх суджених-вуджених. Ішла непоспіхом вулицею, лузала непоквапливо насіння, грала бровами і стегнами, насміхалася подумки із молодиць та старших жінок, що аж на тинах зависали, аж зеленіли од люті та плювались услід:
— Тьху, тьху!.. І ще раз тьху, маро, безсоромнице! Щоб тобі ноги покорчило! Та бодай тобі цицьки повсихали!.. А ти чого баньки свої вилупив та слину ротом пускаєш? — Це вже до чоловіка, що, як забачив Марту, так і став стовпом серед двору. — Подивись мені, подивись, я тобі й очі повиймаю!..
А Марта іде, Марта наче нічого й не чує: напускає солодкого дурману не тільки на статечних чоловіків, а й на парубків, що й собі поспішають до сільбуду, де вже вигупує бубон і заливається скрипка і де не знає, що його й діяти, рознещасний Володька. Не стріляти ж у кляту молодицю з отієї при боці привішеної зброї, що дістав у подарунок од Світличного! Вже пробував і умовляти, і совістити, щоб не зманювала хлопців на слизькеньку доріжку, на хисткенькі місточки. Пригрозив навіть раз спровадити у холодну, так хіба ж отаку кобиляку чимось налякаєш! Стала навпроти Володьки, взялася руками у боки, випнула тугі груди, аж затріщала тонка празникова сорочка.
— У холодну?.. Та хіба ти, Володю, до моєї хати доріжки не знайдеш, якщо уже так свербить ізі мною поспати?
— Га-га-га-га!.. — зайшлись парубки.
А на Володьку наче хто хлюпнув окропом: аж сльози виступили на очах від ненависті до безсоромної молодиці! Обернувся, пішов у сільбуд і більше те було схоже на втечу, аніж на почесний відступ. А Марті ще й мало цього, Марта гукала услід: