— Не хочеш... А я, дурна, все надіялась. Чекала... Думала: прийдеш...
— Бачиш, прийшов, — невесело мовив Ганжа.
— Краще б ти й не приходив!
— Я б, Марто, і не приходив — сама в тому винна.
— Я винна?! Я?
— Марто, чи не пора тобі вже одуматись? Навіщо ти робиш із себе посміховисько на всеньке село?
— А яке мені діло до села?
— Сором, Марто, таке витворяти!
— А що мені, черницею жити? Сам пристроївся, а мене — в монастир?!
— Хоч на дітей своїх оглянься, Марто. Як вони про тебе думатимуть, коли виростуть?
— Зась тобі до моїх дітей! Наплоди собі з отією стриженою хвойдою та й панькайся з ними, а я своїм сама раду дам!
— Послухайся доброго слова: схаменись, поки не пізно.
— Схаменутись?.. І не подумаю! Всю себе за димом розвію! Всю!.. В горілці втоплюся! В любощах задушуся! А тоді — пропадай усе пропадом!..
Не вдалася серйозна розмова із Мартою. Почалася з крику — криком скінчилася. Хряснув Ганжа спересердя дверима та й подався з двору.
А все ж відвідини не минули безслідно: після того Марту не бачили більше коло сільбуду. Даремно прокрадалися парубки на завмерле подвір’я, стукали в неосвітлені вікна: ніхто не озивався, не одчиняв поспіхом двері, не стрічав бентежним смішком.
Згодом селом поповз поголос: Марта злигалася з Іва-
сютами.
Пішла на хутір Іваськи, незвана, некликана, довго стояла біля воріт, аж поки на собачий гавкіт вийшов Іван. Придивився, впізнав, пішов непоквапом, гримнувши по дорозі на пса.
— Добридень, Іване!
— Здра... — озвався Іван, дивлячись мимо Марти у степ. — Чого вам?
— Батько дома?
— Та дома.
— То, може, ти хоч у двір пустиш? Чи отак і стоятимемо до самого вечора?
Іван неохоче відчинив хвіртку.
— Заждіть, я собаку притримаю... Та цить ти, дияволе!
Лукава усмішка на мить ворухнула Мартині вуста: догадувалась, чому Іван так непривітно її зустріча. Та що ж подієш, Іванку: всім не вгодиш, на всіх не настачишся! Вона опасливо обходить рудого чорта, що аж харчить, видираючись з Іванових рук, швиденько прослизає у сіни. Аж тут відчуває себе в безпеці і, не чекаючи на Йвана, відчиня хатні двері:
— Доброго здоровлячка! Хліб та сіль!
Бо там саме підвечерювали: чистили круто зварені крашанки, тикали в сіль, непоспіхом несли до рота. Оксен їв із таким видом, що важко було довідатися, подобається йому ота їжа чи ні. На Альощиному ж обличчі гуляла неприхована відраза: відколи мачуха залишила хутір, крашанки стали
основною поживою Івасют. Наварювали відразу сотню, не менше, щоб не возитися щодня біля печі, давилися перевареними, синюшними крашанками вранці, в обід і увечері, й Альошці здавалося, що він отак з крашанкою у роті й помре. Забачивши Марту, Оксен відклав надкушену крашанку, привітно відповів:
— Доброго, Марто, і вам! Сідайте до столу!
— Дякую, я не голодна, — запишалася Марта.
— То посидьте хоч так: в ногах правди немає.
Марта тернула по лаві рукою, примостилася на краєчку, щоб не прим’яти спідницю.
— То ви довечерюйте, я посидю. У мене не горить.
— Яка там, Марто, вечеря! — мовив скрушно Оксен. — Оце, як бачите, нема жінки у хаті, то й приготувати нікому. Як пішла од нас господиня... За які гріхи, Господи...
За час, що минув з того дня, коли Таня покинула хутір, невпізнанно змінився Оксен: згорбився, постарів, ще більше посивів, полиновою гіркотою наповнились очі. Наче Таня, збираючись, ув’язала у вузол і рештки його молодості та й занесла із собою.
«О-хо-хо! — зітхає про себе Марта. — Бач, як скрутило людину! Видать, таки любив... Авжеж, любив... А ти не любила?..» І глузливою маною перед очима — Василь. Марта аж головою струснула, проганяючи лиху ту личину. А Оксен, дожувавши крашанку, обтер долонею вуса, перехрестився до образів, запитав:
— Так що вас, Марто, до нас привело?
— Привела біда моя, дядьку Оксене. Самі знаєте, як одинокій жінці живеться: кому тільки не ліньки, той і глумиться...
— Бога, Бога забуваємо, — хита головою Оксен.
— А тут іще поле треба орати...
— Ну, про це вже вам нічого бідкатись, Марто, — діткнув молодицю Оксен. — Ви ж у ТОЗі!
— А нехай він згорить, той ТОЗ! — так і вибухнула Марта. — Щоб він у прірву провалився! Вмиратиму, а не піду до них кланятись! І ноги їхньої на моєму полі не буде!
Оксен добре знає, чия рука розпалила той гнів. Догадувався також, що привело Марту до нього. Однак мовчав — чекав, поки вона скаже сама.
— То я оце й прийшла до вас, дядьку Оксене, — вже іншим, спокійнішим голосом продовжує Марта.
— Спасибі, що не погордувала, гостям завжди раді, — гне свою лінію Оксен. — Тільки я ніяк не збагну, чим можу допомогти.