— Як ви, братику, подалися! — жалісливо мовила Олеся, дивлячись на Оксена повними усміху й сліз очима.
— Від чого ж мені, сестро, молодіти, — відповів гірко Оксен. — Кидають мене, як стару собаку. Кому він потрібен... Одгавкав своє...
Олеся й на себе прийняла той докір: опустила очі, зні-
тилась.
— Удома... Таня? — запитав нарешті Оксен.
— Вдома, братику.
— То, може, покличеш?
Олеся чогось мнеться, нерішуче поглядає на брата.
— Так, може, ви до хати зайдете? — врешті говорить вона. — Я ворота зараз одчиню.
— Не треба. Хай Таня вийде: вона, як захоче, то й ворота одчинить...
Олеся потупцялася, потупцялася та й пішла до хати. Тані довго не було. Оксенові вже аж ноги заболіли стояти, коли широко відчинилися двері й вийшов Федір.
— А-а, зятьок дорогий! Що ж ти стоїш, як засватаний?
От кому ні печалі, ні сліз! І роки не в роки. Такий же, як і був, анітрохи не змінився: грає на всю щоку рум’янцем, світить веселими зубами з-під лискучих вусів. Підійшов, розчинив поширше ворота, став ізбоку намальованою цяцею: сатинова сорочка як не трісне на грудях, нове галіфе із синьої діагоналі, чорними дзеркалами хромові чоботи, чорна парубоцька чуприна, чорні веселі очі під зовсім уже чорнющими широкими та густими бровами. А губи, соковиті, червоні, так і лізуть ув очі, так і просяться до поцілунку!
— Я до Тані... — почав був Оксен, та хіба ж можна у чомусь перебалакати Федька!
— А ми що, не родичі?.. Ну, здоров, здоров, давай твою натруджену руку! — та лясь щосили долонею об Оксенову. Ну, їй-богу ж, циган на ярмарку, що торгує коня!
Ще й обійняв — дихнув на Оксена отим, що після нього доброму християнинові завжди закусити охота.
— Заходь, брате, заводь свою шкапу!
Що лишилося робити Оксенові? Не сваритися ж із оцим баламутою! Розпрігши Мушку, зайшов до хати. Ще на порозі зняв картуза, пошукав очима ікони, але ікон не було. Натомість із великого портрета сердито дивилася на нього якась бородата личина.
Оксенові аж моторошно стало, він уже й не радий, що зайшов, він би й повернув швиденько надвір і там діждався б дружини, так Федько ж не одступається: бере за лікоть та й тягне до столу.
— Ану, сідай, дорогий гостю! — і в іншу кімнату, в напіввідчинені двері: — Мамо, а дайте нам щось перекусити! — А тоді вже до невидимої Олесі: — Жінко, тягни оту пляшку, що учора від мене сховала!
«Командує, як у себе в міліції. Ох, гріхи наші, гріхи! — нищечком хреститься Оксен та й сідає до столу, наче під шибеницю. — Пом’яни, Господи, царя Давида і всю кротость його!..»
Несучи сковороду з яєчнею, зайшла Танина мати. Вона звично постогнувала, трясла сивою головою, човгала опухлими, налитими важкою водою ногами.
— Ох!.. Ох!.. Доброго здоров’я, Оксене!
Той швиденько схопився, шанобливо припав до набряклої, аж синьої руки, запитав, як у мами здоров’я.
— Яке там здоров’я! Одвернувся од мене Бог, не забирає до себе... Ох... Ох...
Та й почовгала геть. Про Таню ж — ані слова.
Вскочила розчервоніла Олеся, освітила брата ласкавим усміхом, поставила на стіл літрову пляшку з горілкою, дві пузаті чарки. І теж — ні згадки про Таню! Наче її тут і не було. Немов її тут і не знають.
Оксен сидить болісно напружений, прислухається, жде: ось-ось залунають поспішливі кроки дружини, — завжди ж ішла, наче кудись запізнювалась, — поглядає то на одні двері, то на другі, а Федько вже наливає чарки:
— Твоє здоров’я, друзяко!
— То, може, й Олесі налийте, — оглядається безпорадно Оксен. — Та й... Таню покличте...
— Е, що бабів сюди кликати: тільки харч переводити! — заперечив Федько. — Та пий, не принюхуйся: вона не отруєна!
Хоч не хоч, а треба пити.
Гаряче потекло по жилах, зашуміло в голові, хистким туманцем огорнулися всі речі. А Федько вже наливає по другій, бо хто після першої закушує, того колись посилали овечі бурубашки гризти.
Оксен уже не відмовлявся: знав, що нічого не поможе. Покірно випив і другу, ухопив виделку, став наминати яєчню, ловити зарум’янені шматочки сала — більше смерті боявся сп’яніти: що ж тоді робитиме, як вийде Таня?
Але Таня не появлялася. Замість неї Федько обіймає Оксена за плечі, нахиляє до нього червоне обличчя:
— Ось послухай, братухо, що я тобі пораджу: плюнь ти на Таньку!
— Як плюнути! Що ви таке кажете, Федоре!
— А отак! — плюнув Федько на підлогу та й розтер підошвою, — Плюнь, розітри і забудь! Не для тебе вона.
— Як не для мене? — пробує визволитись із Федькових обіймів Оксен. — Коли вона мені Богом дана...
— Е, яким там Богом! Хіба бог жінок дає? Чорт, а не Бог нам їх присватує. Та й не таку тобі жінку треба, Оксене. Ти «Декамерона» читав?