— Як не таку? — аж стогне Оксен. — Що ви таке кажете, Федоре!
— Є така розумна книга «Де-ка-ме-рон», — товче своє Федір. — Щитай, як Біблія. Так там описано, яка тобі жінка підійде до пари. Щоб ніч переспав, а на ранок хвоста причепив — та і в плуга. На ніч — жінка, на день — кобила...
— Свят, свят, свят, — хреститься перелякано Оксен на оті нечестиві слова.
— І не жди, й не надійся: вона не вийде до тебе. Так що забудь, чоловіче, й доріжку до неї...
Аж тепер розкумекав Оксен, чому така розгублена була Олеся, чому уникала стрічатися з ним поглядом Танина мати. Пекучою отрутою розлилася по тілу випита горілка, здушила, скрутила так, що ні дихнути, ні застогнати.
— Та чого ти так побілів? — аж злякався Федько. — Може, вип’єш води?.. Олесю, подай-но води!
Оксен робить такий жест, наче відштовхує невидимий кухоль: Бог із нею, із вашою водою! Спасибі, вгостили... Так пригостили, то й світ став немилий!
— Знацця, не хоче виходити?
— Не хоче, братухо...
Щосили стримуючи сльози, що накипали на очі, ображено запитав:
— То, може, хоч Андрійка покажете? Хоч рідного сина...
— Нема, братухо, й Андрійка, — скрушно розводить руками Світличний. — Як побачила тебе у вікно, як ухопила на руки дитину: ти в одні двері, а вона — в другі. Подалася кудись у місто — шукай тепер вітра в полі!
— Що ж, спасибі й на цьому...
Оксен хоче звестися — відмовляють ноги. Чи то пересидів, чи горілка ударила, тільки стали вони, мов дерев’яні: тремтять, зламуються у колінах, не хочуть нести хазяїна.
— А ти посидь, посидь... — вмовляє його Федько. — Ось вип’ємо ще по одній, погладимо дорогу. Та не побивайся за нею: їй-бо, жінки й понюшки не варті!..
Оксен врешті знаходить у собі сили відірватись од столу. Дякує за хліб-сіль, за ласку.
— Братику, ви ж приїжджайте, не забувайте... Коли ми ще побачимось, братику?.. — тихо плаче Олеся.
«На тому світі, сестро», — хотів відповісти Оксен, бо знав, що більше й ноги його не буде в оцій хаті. Та стримався, тремтячими руками надіваючи картуза, відказав:
— Як Бог дасть, то ще побачимось. Прощай, сестро...
Федько провів Оксена аж за ворота, помахав услід рукою.
Тільки Оксен вже не бачив того прощального жесту: як сів, як одвернувся, так і не оглянувся до самого хутора.
А заїхав у двір, побачив старшого сина, що саме вийшов із корівника, не витримав — поскаржився, скліпуючи набряклими повіками:
— Покинула нас мати, Іване.
Стояв згорблений, старий, якийсь аж нижчий на зріст, чекав утіхи, ласкавого слова. Й Іван, ображений за батька, обпалений жалем до нього, лютою відразою до мачухи, дзвінко відповів:
— Яка вона нам мати! Жили без неї і жити будемо! І вам, тату, не журитись — радіти треба, що її спекались...
Не цих слів чекав Оксен — не принесли вони йому втіхи. Побрів у хату, поскарживсь Альошці:
— Покинула нас мати, Альошо.
Апьоша заморгав-заморгав світлими віями, жалісливо подивився на тата: цей все віддасть, аби втішити батька. І Оксенові трохи відлягло од серця. Поклав руку на худі синові плечі, сердечно сказав:
— Будемо молитися Богові, щоб змилосердився над нами... — А вже у ліжкові, в отій холодній самотній постелі, думав Оксен, що ніколи не зможе простити дружині оцього дня. Ніколи. Довіку...
Отакі невеселі спогади розбудила, сама того не бажаючи, Марта. І Оксен довго не спав, заколисуючи невигойну образу, наче злу, неспокійну дитину.
Марта прийшла, як і обіцяла, наступного дня, щойно сонце освітило скупими променями вкриті першою осінньою памороззю трави й кущі. Постукала у ворота, весело погукала:
— Хазяїни, одчиняйте!
І за якийсь час ожила, освітилась Івасютина хата, заклубочила сизий димок до блідого неба. Зголодніла піч пожадливо жерла солому, гоготіла, ковтаючи чавуни та горнята, а згодом лише посапувала задоволено й сонно ситим теплом. Той теплий дух котився по хаті ласкавими хвилями, лягав на шибки дрібною росичкою, і сонячні промені вигравали на вікнах веселковими спалахами. Приємно, затишно: що то значить жіноча рука!
Снідали, як давно вже не снідали: наварила Марта такого кулешу, що й за вуха не відтягнеш! Альошка тільки сопів, возячи ложкою смачну паруючу юшку, і худенька потилиця його аж світилась од насолоди. От тільки хліб хоч на стіл не подавай: глевкий, черствий, затверділий, — розмочуй його чи в ступі товчи, толк один!
Але й тут Марта збирається дати раду:
— Дядьку Оксене, у вас борошно є? А кисле тісто?.. То врубайте мені трохи дровець, я свіжого хліба напечу.