«Бач, уже й командує!» — поглядає скоса на молодицю Іван, але нічого не каже.
А Марта, вирядивши після сніданку чоловіків, заходилася порядкувати в хаті. Все повиносила, повитрушувала, порозвішувала на кілках, вимела, змазала долівку, повитирала засиджені мухами шибки. І вже перед обідом швиденько зібралася додому:
— Треба ж і своїм пуцьвіркам раду дати.
— Та ви, Марто, хоч пообідайте з нами, — затримував її Оксен. — А то напекли, наварили, а самі й не попробуєте!
— Ніколи, дядьку Оксене: мої ж іще ждуть! А ви вже увечері корови не мучте: я прибіжу та й видою...
Та й майнула через леваду додому.
«От жінка! — розчулено дивився услід їй Оксен. — Отаку якби Йванові! Коли б то вона була не молодицею, а дівкою, то можна було б і сватів засилати. Що бідна... Так нащо тепер оте добро! Аби не ледача та здорова, а те, що з бідного роду, мо’, й краще: менше очі колотимуть, не такі завидки їстимуть... А мо’, й справді посватать Івана? Діти?.. Що діти?.. Старша? Та хіба ж у неї на виду написано, наскільки вона старша? От тіки чутки про неї погані... З тим плуталася, з тим тягалась... Та й на це можна заплющити очі. Свята Магдалина он яка блудниця була! Тіки ж Іван не захоче!.. Бродить, вигляда якусь кралю... Я вже у його роки давно був жонатий. Тато покійні не дивилися, волі не давали. Позвали, сказали: «Одягнися в празникове — поїдеш із старостами Варку сватати!» Я й поїхав. Спробував би не послухатись! Хоч і не бачив Варки до цього, не знав, хто вона й звідки... А цей не піде, не послухається... А хай би спробувала колись утекти отак жінка, як од мене втекла! Боже, Боже, чи ти вже не бачиш, що на світі коїться... — І, злякавшись цього богохульного закиду, перелякано захрестився: — Господи, прости! Помилуй мя, Господи, сам-бо не знаю, що і сказав!..»
Марта навідалась увечері. Прийшла й на другий день, і третього. Ходила щодня. Варила їсти, поралась біля худоби, а потім заходилась мазати хату, вибілила стіни, всіяла піч барвистими пишними квітами, обвела призьбу червоною охрою, ще й похвалялася, як дасть Бог діждаться весни, висадити довкола квіти: «Отоді вже, дядьку Оксене, і у вас буде по-людськи!»
А потім зібрала всю білизну, всі оті заношені до чорного сорочки та підштаники, запилені рушники та заяложені втиральники, що їх уже, здавалося, не допаришся, ні доперешся, та й поперла на кладку — на чисту водицю, на цікаві очі жінок.
— Марто! Гов, Марто!.. Чи то вже твої сини повиростали, що такі штани довгі носять?
— Довгий твій, Варко, язик! Дивись, щоб тобі його не вкоротили!
— Хто ж це його укоротить? Чи не ти часом?
— А хоть би і я!
— Ов-ва!
— Повакай, повакай! Ось як улущу праником — заціпить ураз!
А сорочки аж свистять під руками, бо розмова розмовою, а робота роботою. І праник не для того, звичайно, щоб вибивати зайву цікавість із жіночих голів. Хоч і варто було б! Тож миготить він, як несамовитий, в дужих Мартиних руках, пранцює штани чи сорочку, аж бризки на всі боки летять!
— Марто, а то правда, що ти до Івасют переходиш? — пробують під’їхати з іншого боку жінки.
— А чого б їй і не перейти? — підпрягається інша. — Люди вони порядні, богомільні та роботящі.
— От тільки до кого?..
— Як то до кого?
— Та до старого, до Йвана чи до Альошки? Чи, може, до всіх разом?
— Тьху, безсоромниці! Побоялися б Бога! — плюється ота, що заступилась за Марту.
Сміються жінки, усміхається й Марта: хай патякають, хіба їй це в первину! «Перемивайте, дорогенькі, мої кісточки — біліші будуть! А от як і справді оженю на собі хоть би й Івана, то не одна із вас язика прикусить! Та й Василь ще поплаче за мною...»
Отакими думками тішиться Марта, зовсім не зважаючи на людські пересуди. Бо люди як люди: завжди на місці, коли треба осудити, огудити, похитать головою. А от щоб помогти, підставити плечі, коли важкою колодою навалиться доля... Де ви тоді всі діваєтесь, добрі сусідоньки, ласкаві порадники, щедрі обіцяльники? Якими вітрами здуває вас з-перед очей? Так шпарко здуває, що кричи, хоч голос порви — ніхто не озветься!.. Тож не лізьте до Марти зі своїми порадами, з нещирим своїм співчуттям: вона сама дасть собі раду.
Ув’язує важкенький вузлище, аж ряднина тріщить: ану, хто із вас отакий піднесе?
— Тобі, Марто, піддати?
— Дякую, обійдуся сама! То вже ви піддавайте одна одній, якщо такі недолугі!
Схопила вузол, напнулася тугим тілом — закинула за спину. Понесла, мов граючись.
Жінки тільки роти пороззявляли: чорт, а не молодиця! Ні, везе-таки Івасютам: що не приб’ється до їхнього двору, все в руку!