Івасюти і справді задоволені Мартою.
— Сам Бог її нам послав! — вихваляв Оксен молодицю. — Не знаю, що ми без неї й робили б...
І вже не вагався: орати чи не орати. Діждалися гожої днини та й виїхали на Мартине поле. І Марта, ув’язавши обід, несла через село, хвалилася кожному стрічному:
— Оце несу своїм ораликам їсти, та боюся, щоб не спізнитися; орють же з раннього ранку!
— І добре, Марто, орють?
— Підіть подивіться! Куди тим задрипанцям...
— Яким це задрипанцям? — вдають, що не розуміють, лукаві дядьки.
— А отим, що у ТОЗІ?
Ганжа, коли почув, аж потемнів на обличчі: не чекав такого од Марти! Хіба не зорали їй запущене поле, хіба не засіяли узятим у держави зерном, хіба не скосили та не змолотили? І хто ж, як не Марта, їм усім дякувала, так дякувала, що й слів не знаходила! «Ех, Марто, Марто! Сама собі петельку в’яжеш...» Бо вже Володька, не вагаючись, заносить Марту в «підкуркульниці», в «куркульські полигачі» та й напосідається на Ганжу, щоб позбавити її права голосу.
— А якщо вам, дядьку Василю, не той... То ви кудись на день поїдьте. До району, чи що... А ми без вас тут самі провернемо. Кільце в губу їй уставимо, щоб не рила супроти радянської влади!
Чуєш, Марто?
— А йдіть ви під три чорти! — ріже Марта на всі умовляння. — Хай своїм жінкам повставляють!.. Відчепіться, не лізьте до мене — я зі своєю долею сама якось вправлюсь!..
— Смілива, Марто, ви жінка! — аж хитав головою Оксен. — Не боїтесь отих навіжених.
— Пхі, чого їх боятись. Мені й сам чорт із рогами теперечки не страшний!
Оксен аж завмирав при згадці про нечистого. «Прости їй, Господи, сама-бо не віда, що меле!»
— Глядіть, Марто, аби вони вам щось не накоїли! — застерігав молодицю.
Про себе ж нищечком думав: «А й справді, чого їй боятися? Біднячка ж... Чоловік на війні загинув... То що вони їй пороблять? Та нічого!..» І, повеселілий, дякував Богові, що прислав їм отаку помічницю.
І можна було б жити Оксенові — не нарікати на Бога. Обробляти свій лан, поратися по хазяйству, помагати Марті (ми — вам, ви — нам), а в неділю, по тижневій важкій праці, їхать до церкви, щоб, повернувшись після служби Божої, відпочивати в домашньому затишку.
Оженився б Іван, а там і Альошка, привели б роботящих невісток, і, гляди, отак років за два, перевалившись через високий поріг, викотилися б на двір малі Івасютенки: всі як один, у діда-прадіда, в невмирущий, жадібний до роботи, чіпкий до життя рід Івасют.
Можна б...
Тільки ж знову на чистому обрії похмурими хмарами збиралися тривожні чутки, і холодні моторошні тіні скрадались полями, з усіх сторін облягаючи хутір.
Ще на початку літа щовечора миготіли сухі блискавиці. Не було ні хмар, ані грому, а вони спалахували при самій землі, беззвучні та лиховісні. Завмирала напружена тиша над хутором, а дерева в тих спалахах чорніли, мовби обвуглені.
Оксен виходив у двір, дивився із страхом: зроду-віку не бачив такого! Хрестився перелякано, молив Бога заступитися та помилувати, а на обрії миготіло та й миготіло, наче хтось, лихий, упертий, затявся підпалити небо та все кресав у велетенське кресало.
Перегоріли блискавиці — півнем запіяла курка. Злетіла серед білого дня на пліт, залопотіла крилами, витягла в бік хати шияку, викочуючи від натуги круглі безтямні очі, таким відьомським «кукуріку» прокричала в Оксенові вуха, що у нього враз підігнулись коліна, стерпла душа. Ловили ту курку гуртом: гублячи пір’я, відчайдушно кудкудакаючи, металася вона широким подвір’ям, а за нею — троє Івасют. Врешті вдалося загнати в глухий закуток поміж коморою й хлівом, накрити піджаком.
Іван схопив за голову — хотів звернути, та Оксен не дав: ще від матері чув, що треба робити, аби прогнати біду, що її накликала оця вража личина.
Весь день пролежала зв’язана курка в коморі під решетом, а надвечір прийшла баба Горпина, покликана Мартою: вся у чорному, очі гостренькі, рот — вузликом. Оксен увивався біля неї, не знаючи, куди її посадити, чим і пригостити, та вона відвела його сухою рукою: не треба, не час. Стала посеред хати обличчям до божниці, перехрестилася широким хрестом, вклонилася, переламавшись у стані, й сказала:
— Несіть курку.
Курка очманіло билася в Іванових руках, хрипко скрикувала, розтуляла широко дзьоба. Баба Горпина взяла її з Іванових рук, хукнула в дзьоба, для чогось постудила в пір’я. І птиця затихла, тільки скліпувала червоними, кров’ю налитими очима.
— Принесіть сокиру!
Внесли сокиру. Тоді вона перехопила курку за голову й лапи, розтягнула, що було сил. Курка здавлено крикнула, замолотила щосили крилами, але баба не зважала на те: міряла нею лавку від мисника до образів, щось стиха примовляючи. Дійшла до стіни: зозуляста вся не вміщалася — впиралась лапами. Тоді баба відміряла нігтем, скільки було зайвого, наказала Оксенові: