— Рубайте!
Оксен цюкнув сокирою так, наче не курка — сама напасть лежала на лаві, розпластана за голову й ноги. Дико скрикнула обезножена птиця, забилася, роздираючи дзьоба, а баба сказала:
— А теперечки закопайте на леваді, за городом. Та глибоченько закопуйте, щоб не вибралась біда!
Іван вибехкав яку — сам ледь виліз, кинув нещасну курку на дно, пожбурив услід відрубані ноги, засипав, ще й утоптав зверху чобітьми: хай спробує вигребтись!
Та, видать, не вся біда лягла в оту яму: якраз перед жнивами тріснув сволок. Серед ночі прокинувсь Оксен: здалося, що хтось недалеко випалив із рушниці. Полежав, послухав: скрізь було тихо, навіть собака не гавкав, і Оксен, подумавши, шо то причулось зі сну, знову заснув.
Біду перший помітив Альошка:
— Тату, у нас сволок тріснув!
Обмерлий Оксен підтюпцем побіг до хати. Так і є: тріснув! Глибока звивиста тріщина побігла вздовж сволока від краю до краю.
— І-і-і ти, Господи! — аж за голову вхопився Оксен. В той день уже нічого не робили.
Поїхав Оксен до церкви, насилу вблагав натомленого батюшку приїхати та окропити хату святою водою. І хоч батюшка добре-таки помахав кропилом, ще й відправив молебень, спокій так і не повернувся до Оксена: сволок нависав над ним і вдень і вночі.
А тут іще заїхав давній знайомий Овсій Євдокименко — статечний господар із далекого хутора, а по-нинішньому — теж куркуль. Познайомилися вони в покійного отця Віталія ще перед революцією, стрічалися потім не раз біля церкви, гомоніли про врожай, про погоду та ціни на хліб, але ні Оксен у Овсія не був, ні Овсій у Оксена, хоч щоразу запрошували один одного в гості. А це, видно, припекло Овсієві, що згадав та й прикотив.
Гість був на голову вищий Оксена, худий та кістлявий, а на обличчі його наче чорти горох молотили: ще парубком підчепив десь віспу, і вона подзьобала йому весь вид. Пізніше, коли одружився та виділився на хутір, налетів на нього посеред поля вихор, засипав супіском очі. З того часу не розставався з хустиною: пекли вони, сльозилися вічно, а після сну злипалися так, що важко було і продерти. Десять років збирається до лікаря, та все не вибере часу.
Ось і зараз сидить при столі, витирає брудною ганчіркою очі, скліпує червоними набряклими повіками.
— У вас, Оксене, видать, іще тихо та мирно. А нас уже тиснуть, аж ребра тріщать!
На столі — недопита горілка, сало й цибуля, пиріжки із картоплею і сметана в глибокій мисці: слава Богу, було чим вгостити людину, про все Марта подбала.
— Та де там мирно, — заперечує Оксен. — Скуштували б ви, Овсію, цього миру, не те заспівали б!
— Е, не грішіть на Бога, Оксене, не грішіть! — стоїть на своєму Овсій. — У вас хоть у сільраді люди як люди, а наші вже зовсім показилися: доброму господареві й дихнути не дають. Так уже душать, так душать, що хоть з високого берега у річку... Оце нещодавно приїхав із району секретар сільради, привіз купу позик, кинув голові на стіл: «Щоб до завтрього все роздали!» То голова — що? Думаєте, розіклав на все село, на всіх порівну?.. Еге ж, тримайте кишеню! Склали список, хто заможніший, накинули на кожного ті облігації. І пішла шура-бура селом.
— А що ви, Овсію, од них хочете? Ви б хотіли, щоб собака млинці пік, а він тістом поїсть...
— Собаки, справжнісінькі собаки! — витирає очі Овсій. — Все рвуть, все кусають, ще й огризатися не смій. Як що, так зразу: «Мовчи, а то затарабаню під суд!» Все ходить та шукає сучка в очереті: кого б іще в куркулі пошити. А як пошиють, щитай, пропав! Так тебе податками придушать, що й не ворухнешся...
Із співчуттям слухає Оксен скаргу гостя: те ж саме і в нього. Посіяв минулого року у себе і на орендованій, вродило нічого собі, можна б жити та Бога хвалити. Здав честь честю увесь податок, що по закону належало. Та не встиг одвезти останній мішок, як знову кличуть до сільради: «Тобі ще двісті пудів здати належиться...» — «Та я ж здав, осьо-сьо і квитанції!» Так Ганжа і дивитися не став. «Чого тичеш межи очі — не сліпий! Про той хліб ми знаємо, а тепер ще двісті пудів вези!» Зціпивши зуби, насипав знову в мішки. Одвіз. Здав. Од серця відірвав. Лишилося тільки-тільки до нового хліба дожити та на посів. А з сільради ще й погрожують: «Не задумай скорочувати площу посіву — провіримо!» Дожився: не волен уже й сіяти, що тобі треба і скільки треба. Вже й полю своєму не радий.
«О-хо-хо! Нема правди на світі, та вже, мабуть, і не буде!» А все ж пробує утішити гостя. Не так для нього, як для самого себе промовляє слова утіхи: