Дозріває на ланах урожай — не радує серце.
Ходив на поле, розминав колоски, катав на долонях важкі золотисті зерна, запитував, куди вони потечуть із-під молотарки: у власні засіки чи в робітничо-селянську наставлену пригорщу, таку глибочезну та широчезну, що, скільки не вбухай, все одно не засиплеш по вінця!
Плодяться у кошарі, в хлівцях вівці та свині — кому вони дістануться? Бо вже ні продай, ні заріж, не спитавши сільради. Ганжа ж ночі не спить — так за пролетарською пелькою вболіває та дбає! А що в тебе, Оксене, теж є рот і в нього теж треба щось кидати, то Ганжі байдуже.
Овсій поїхав — непевність залишилася.
І надтріснутий сволок.
Цього літа жнивували Івасюти без особливої радості: обіклали їх таким податком, що як виконаєш, то навряд чи й на посів що лишиться.
— Та що ж ви, люди добрі, робите? — плакався у сільраді Оксен. — Це ж ви зовсім розорить мене хочете.
Не повірили ані словам, ані сльозам. Ще й наказали, щоб здав усе до зернини, а не здасть — під суд!
Отоді й пожалкував Оксен, що не послухавсь Овсія та не подався із ним на Херсонщину. Вийшов із сільради, п’яно хитаючись, вдарив картузом об втоптану землю: «Та будьте ж ви прокляті однині й довіку!»
— Підніміть, дядьку, картуза — пригодиться! — хтось із-за спини.
Навіть не оглянувся.
Два дні сидів у хаті, не виходячи надвір. Вже Іван казав, що пора косити, а то перестоїть, вже й Марта підходила, ласкавенько допитувалась, що готувати косарикам.
— Відстаньте од мене, хай оті його косять!
Аж на третій день відійшли сільрадівські зашпори: після обіду виніс бабку, сів клепати коси. Співала-видзвонювала сталь, і колись то була найсолодша Оксенові музика: під неї він народився, під неї зростав, із нею збирався і в могилу піти, як прийде його час. Але зараз навіть вона не приносила розради. «Все заберуть!.. Все! Все! Все!..» — злорадно дзвеніла коса. І Оксен не витримав, кинув молоток, сказав Іванові:
— Доклепай, сину, вже ти.
Пішов у стайню всипати кобилі вівса. І коли Мушка, впізнавши хазяїна, ласкаво дихнула в обличчя, довірливо поклала на плече важку голову, віддано глянула в самісіньку душу великим вологим оком, Оксен не витримав — заплакав. І ті важкі сльози не принесли полегшення: капали, пекучі, на щоки, сірчаним накипом осідали на серце. Чесав кобилу за вухом, водив долонею по теплій оксамитовій шкірі, і Мушка, скліпуючи оком, вдячно зітхала, тихенько переступала з ноги на ногу, так обережно та делікатно, що господар і не помічав того.
«Що ж, — сказав сам собі згодом Оксен, — видать, на те воля Божа. Хоть я і не знаю, чим так тяжко прогрішив перед ним... Тільки побули дурнями — годі!»
Хліба всього не буде здавати, хай як Ганжа не піниться. Відвезе стільки ж, як і минулого року, а решту приховає.
Марта ніскільки не здивувалася, коли їй про це натякнув обережно Оксен.
— Та, Господи, везіть хоть і тищу пудів!
— Тищу не тищу, а пудиків сто, як ваша ласка, хай перезимують у вашій коморі. Тільки ж, Марто, глядіть: нікому анітелень, а то й вам попаде, і нас до тюрми!..
— Та що я, сама собі ворог! — образилась Марта. — Тіки ви, дядьку Оксене, привезіть так, щоб ніхто не побачив. Бо знаєте, які люди: в ложці води втоплять!
Тут уже Оксена вчити не треба: сам знає, на що наражається. То вже ви, Марто, будьте спокійні, він, Оксен, ще нікого не підводив!
Діждалися темної хмарної ночі, накидали на воза шестипудових мішків, тихенько рушили з двору: Іван правив кобилою, Оксен примостився позаду.
— Самі в себе крадемо! — озвався посеред дороги Іван, та Оксен зашипів перелякано:
— Замовчи!
Бо йому вчулося, що хтось гомонить, наближаючись.
Зупинились. Прислухались. Так і є! Ось попереду кашлянуло, блиснуло вогником — яскравою цяткою, пропікаючи темряву, зажевріла цигарка.
— Завертай! — простогнав Оксен синові в спину.
Іван мовчки потягнув за віжки праворуч, вперіщив Мушку батогом, і кобила, схропнувши од несподіванки, понеслась у степ по стерні. Підстрибували свинячими тушами мішки, тріщали осі, торохкотіли колеса, а від дороги услід нісся насторожений окрик:
— Хто там?!
Зупинилися за добру версту. Важко дихала, аж хрипіла Мушка, витирав піт Іван, шепотів молитви Оксен. Затримавши віддих, вслухалися в тишу: чи ніхто не женеться? Але не було чутно нічого. Слава Богу, втекли!
— Завертай, сину, додому, — сказав переляканий на смерть Оксен. — Видать, не хоче Бог, щоб ми із хлібом лишилися!