Та Іван не погодився: скільки возилися, півдороги, можна сказати, проїхали, і от на тобі — завертай!
— А як вони отам піджидають?
— Зараз узнаю.
Іван зіскочив із воза, зашелестів стернею, зникаючи в темряві. Його довго не було. Вже Оксен почав непокоїтись, як знову зашелестіла стерня, випливла темна постать.
— Іване, ти?
— А то ж хто!
— Де ти пропадав?
— А до Мартиної хати пройшовся: провіряв, чи не піджидають.
— Ну й що?
— Та бачите ж, живий!
Оксен уже не зважав на синову грубість: радий, що минула небезпека. Іван же скочив на воза і, не питаючи батька, повернув до села.
Обійшлося все благополучно: не пропали гарячі Оксенові молитви. Попереджена Іваном, Марта зустріла їх біля воріт, привела до комори. Там уже поблимувала наліплена на засік свічка.
— Засипайте сюди.
Іван уже хотів розв’язати мішок, та Оксен вчасно схаменувся: як же вони відрізнять весною своє, коли змішають із Мартиним?
— Кидай, Іване, в мішках, а зверху уже вашим, Марто, присиплемо.
— Про мене хай буде і так, — погодилася Марта.
Поверталися додому порожнім возом, і легко було на душі в Оксена: немов не з підводи — із власного серця скинув оті шестипудові мішки.
Сотню пудів заховали удома. Іван пропонував викопати в полі яму, та Оксен не погодився: наслухавсь про те, як ходять із щупами, дірявлять на решето землю. Довго ходив та вишуковував надійне сховище, врешті знайшов. За сараєм був старий хлів. Давно осипалися стіни, перетліла на покрівлі солома і хлів стояв жебрак жебраком. Оксен все збирався його повалити, та ніяк не доходили руки, а тепер, бач, пригодився.
Другого дня, пославши Альошку на дорогу стерегти, щоб ніхто не застукав зненацька, заходився Оксен із старшим сином тягати на хлів повні мішки, висипати, розрівнювати, притрушувати зверху прілою соломою: нехай спробує хто догадатися, що там хліб! Перебуде, перележить до перших морозів, а коли переколотиться, знайдуть для нього затишніший притулок.
Відвіз на заготпункт на півсотні пудів більше, аніж минулого року. Зайшов потому до сільради, поклав на стіл квитанції:
— Оце, як бачите: все здав, від рота відірвав, і на посів, щитайте, не лишилося.
Ганжа проглянув квитанції, звів на Оксена недовірливий погляд:
— А як знайдемо?
— Воля ваша, шукайте...
— Як знайдемо, що тоді скажеш, Оксене?
«Невже хтось підгледів?» — похолов Оксен. Та відразу ж заспокоївся: не могло того бути, Альошка ж із дороги очей не спускав!
— То, може, подумаєш та ще довезеш? — витлумачив по-своєму оте мовчання Ганжа.
— Нічого мені довозити. Коли вже не вірите... Даром, видать, тіки старався...
— Гляди, Оксене: знайдемо — пощади тоді не проси!
«Цур тобі, пек тобі, нечиста сило! — згадує ту розмову по дорозі додому Оксен. — І уродиться ж отакий бусурмило на світ божий!.. Краще б його тато отоді до смерті забили — заодно вже судили б... Господи, прости мене, грішного, що побажав смерті ближньому! Тіки який же він ближній?.. Єретик, слуга сатани, нечестивий плевел на Божій ниві. А от ніхто не вирвав: ні тато, ні Гайдук. Невже і в цьому свята твоя воля, Господи...»
Прийшов додому, наказав синам:
— Глядіть же мені: прийдуть, питатимуть — Боже вас сохрани проговоритись. Враз до Сибіру відправлять!
Марту теж попередив:
— Ви ж, Марто, як знайдуть у вас отой хліб, то кажіть, що то ваше.
А в Бога просив неодступно: «Господи, захисти, коли прийдуть! Одведи їхні руки, засліпи їм очі, не допусти до погибелі! Помилуй раба твого вірного, всеблагий та всемилосердний!..» Пропечена молитвами, поснована шепотом, пливла в безвість ніч. Поглинала Оксенові палкі прохання, повні надії погляди, глибокі поклони, щирі хрести та й несла із хати. Піднімала на чорних крилах угору, до зірок, до небесної тверді, далекого Бога. Мільйони оксенів б’ють одночасно мільйони поклонів, нашіптують найпалкіші свої молитви. І чи не зливаються мільйонні ті шепоти у глухий нерозбірливий шум, в якому не тільки фрази — слова жодного не розібрати? І чи не дрімає солодко під той заколисуючий шепіт старенький вже Бог? Бо чим же іншим можна пояснити, Оксене, що він не відвернув оту руку, не засліпив оті очі, не спровадив лихих гостей од воріт твого двору?
Надовго, на все життя запам’ятає Оксен отой день...
Ще звечора землю окутав їдкий холодний туман: пробирав до кісток, вганяв у дрож. Чекай на ніч морозу. І ранній завчасний морозенко таки добре попорався протягом ночі: насталив трави, густо побілив памороззю дерева, прихопив ще зовсім зелене листя. Вийшов уранці Оксен і завмер: пожухле за ніч листя з тихим шелестом опадало на землю, лягало покорченими долоньками догори, наче все ще просило хоч краплинку тепла, хоч крихітку сонця. Не було ані вітру, ні жодного поруху, а листя падало й падало, зривалося із верховіття. І вже ціла злива, чорно-зелений сумний водограй проливався на землю. Дерева оголялися прямо на очах: щойно стояли в листі, а глянув через хвилину — вже голі. Тільки поодинокі листочки з усіх сил чіпляються за віття, намагаються втриматись до сонця.