— Передай: зараз прийду.
Виконавець пішов, а Оксен став збиратися: не в сільраду — в тюрму. Поголився, надів чисту білизну, поклав у торбу шмат сала, хлібину, попрощався з синами. Вийшов у двір, якийсь уже аж не від світу цього, опустився на коліна, поцілував густий прохолодний спориш. І вже потім пішов із двору, все оглядався на хутір, бо не знав, коли його доведеться знову побачити.
Під сільрадою сиділи якісь незнайомі дядьки: хто підобідував, хто куняв, пригрітий осіннім сонечком. Біля них — міліціонер у довгій, до п’ят, шинелі, з наганом і шаблюкою при боці; вішав шаньку з вівсом коневі на морду. Тамуючи в животі неприємний холодок, Оксен зняв шапку, поштиво вклонився міліціонерові та бічком-бічком прошмигнув мимо нього в сільраду.
Ганжа сидів за столом, щось саме писав. Скрипів поржавілим пером, тикав раз по раз в чорнильницю. Часом замість чорнила виуджував якесь ключчя, тоді сердито махав ручкою, гукав:
— Діду, скільки я вам казав: доливайте чорнила!
В двері просувалася бородата голова діда Хлипавки, винувато моргала старечими вицвілими очима:
— Дак я ж доливаю, а воно усихаєть. Ніяк, Васильку, не докумекаю: чи то чорнило таке, чи то чорнильниця така... Мабуть, що чорнило. Воно хоть і городське, а бузинове таки лучче...
Василь досадливо махав на діда рукою: не заважайте, мовляв!
І знову скрипів пером.
— Здрастуйте! — зняв шапку Оксен. — Кликали?
Ганжа звів голову, подивився на Оксена. І не було в тім погляді звичної, роками роз’ятрюваної ненависті, була тільки байдужість. Так, наче Оксен уже вмер, перетворився у прах, у ніщо, і Ганжа встиг викреслити його і з серця, і з пам’яті.
— Кликав, — сказав сухим, офіційним тоном. Помітив торбину, недобре всміхнувся: — А ти, я бачу, догадливий. Сідай посидь, поки допишу...
— Спасибі! — дякує ображено Оксен. — Я вже, Василю, постою... У тюрмі вже насиджуся...
А в голові — несмілива думочка: ану ж, заперечить! Здивується, вигукне: «Що ти таке мелеш, Оксене? Яка тюрма?..»
— Що ж, тобі видніше, — вбиває останню надію Ганжа. — Хоч у ногах, як кажуть, правди немає.
І знову рип-рип пером. Маленьке перо, зламати його — раз плюнути, а дивись, яку страшну владу над людиною має! І Оксен, як заворожений, стежить за ним, боїться й дихнути, тільки облизує пересохлі губи.
Ось Ганжа скінчив писати. Поклав ручку, прочитав, морщачи лоба. Дістав із столу печатку, хукнув, притиснув до списаного аркуша паперу, гукнув:
— Діду, покличте міліціонера!
Пригинаючи голову, зайшов міліціонер.
— Оце вам, товаришу, папери. Можете брати.
Міліціонер непоспіхом переглянув написане, дістав із-за борта шинелі великий пузатий конверт, акуратно вклав туди папери, заховав назад, аж тоді глянув на Оксена:
— Один?
— Хватить тобі й одного, — посміхнувся скупо Ганжа.
— А план? — заперечив міліціонер. — Сказали, поки не набереться півсотні, й не повертатись. То де я їх наберу по одному?..
...До вечора набрав міліціонер ще два десятки твердоздатників. З незвички дядьки ламали колону, збивались в тісний овечий гурт, сунули, наступаючи один одному на п’яти, і міліціонер аж хрип від лайки.
Ночували в селі: до району не встигли добратися. Сільрада виділила клуню — міліціонер стояв при широких дверях, пропускав по одному, голосно рахуючи.
Оксен ішов останнім, і міліціонер зупинив його, строго запитав:
— Фамилія?
— Івасюта.
— Так от, Івасюто: назначаю тебе старшим. Пильнуй, щоб був мені порядок і все таке проче. І щоб ніхто не втік — головою за кожного відповідаєш! Зрозумів?
— Зрозумів, — ледь видушив із себе Оксен, приголомшений новою напастю.
Для заохочення чи, може, в знак схвалення міліціонер легенько штовхнув Оксена в спину, і той опинився у клуні. Позаду завищали двері, загуркотів засув, густа темрява наповнила клуню. І в тій темряві шамотіли, як миші, дядьки, вмощуючись на ніч, розв’язуючи торби, пошепки молячись і так же пошепки лаючись.
— Господи, Сусе Христе, помилуй мя, грішного...
— Та куди ж ви на голову лізете!
— А не кладіть на дорозі.
— Миколо, де ви солому взяли?
— Отамечки у кутку.
— Хоть би вже скоріше судили. А то ганяють, ганяють...
— Не спішіть — ще насидитесь.
— Людоньки добрі, не знаходили моєї торби? — чийсь розпачливий голос.
— А де ви її поклали?
— Та ось тутечки! Поки сходив за соломою...
— А що в ній було?
— Ось тут поклав і немає... Господоньку, що ж я без неї робитиму?
— Осьдечки чиясь торба! — з протилежного кінця клуні. Той, що питав торби, затупотів чоботищами на голос, перечепився, полетів на долівку. А вслід йому розлючена лайка: