— Повезло тобі, чоловіче! — з неприхованою заздрістю казали йому ті, що чекали ще на суд.
Та Оксен не дуже тішився тим. Збираючись на волю, уже думав, як йому доведеться віддавати нажите добро, залишати хутір. І що він робитиме? Куди подінеться?..
Хто допоможе?
Може, Ганжа, який не запізниться: ночі не спатиме, щоб свого не взівати.
Як тільки Оксен повернувся додому, зразу ж припхався Ганжа з комісією викидати на вулицю. Став посеред двору не гостем — господарем. Наказує членам комісії все переписати, щоб, не доведи Господи, не захопили чого Івасюти з собою!
Скинувши для чогось шапку, Оксен ходить вслід за дядьками, топчеться біля них. Підходить до Ганжі, з розпукою питає:
— Василю, а мені куди подітися?
— Куди хочеш.
— Краще б мене були посадили, Василю!
— А то вже було б суддів просити.
Оксен постоїть-постоїть та й знову бреде до членів комісії, що переписують його майно. Мне шапку в руках і все немов хоче у них щось попросити, та не наважується.
Відчиняються двері — з хати виходить Іван. В усьому празниковому, не забув навіть калоші взути; так наче зібрався на гулі. От тільки вид у нього зовсім не святковий: в чорних очах злі іскри, посмикуються накусані губи. З ненавистю подивившись на Ганжу, гукав батька:
— Тату, збирайтесь та пішли!
Оксен мовби й не чує, навіть не обернувся на синів голос. Йде слідом за дядьками до стайні, Іван наганяє його вже біля дверей, хапає за плечі:
— Тату, пішли! Пішли, бо я когось тут вб’ю!..
— Бог з тобою, Іване! — отямлюється нарешті Оксен і, пронизаний страхом, що Іван і справді скоїть лихо, вже сам поспішає, аби лише подалі від ще страшнішої біди. — Клич, сину, Альошку...
Вийшли на вулицю з торбами за плечима.
— Прощайте, Василю, — востаннє звернувся до Ганжі Оксен. — Якщо не доведеться на цьому світі зустрітися... Бог, він, Василю... — Не доказав, махнув рукою, насунув на очі шапку, побрів.
Ішов не оглядаючись, рвав за собою усе, чим був прив’язаний до цього клаптика землі, і коли б від того лилася кров, широка кривава дорога простяглася б за Оксеном.
Аж біля млина зупинився: вітряк наче вийшов йому назустріч, наставивши крила для прощальних обіймів.
Відколи пам’ятає себе Оксен, стоїть цей вітряк як невсипущий сторож, як добрий заступник їхньої оселі. Ще маленьким привозив його сюди батько на мішках із зерном, пускав гратися на густий спориш, що поріс довкола млина. Завмерши, наслуховував Оксен, як стугонить усередині, як скриплять величезні крила, а довгі тіні од них біжать степом, женуться одна за одною в німому безперервному русі. Іноді батько виходив з млина. Всміхався скупо, питав:
— Граєшся?..
Та й знову зникав у млині.
А потім вони верталися додому на м’яких мішках із борошном, і Оксен потай тер об них долоні, обличчя, щоб бути схожим на тата. А вітряк проводжав їх високо піднятими крилами.
Виріс Оксен, змужнів, одружився, і вже його сини бавилися на спориші. А вітряк все стояв, вітряк працьовито вимахував крилами, і з-під важких жорен його лився та й лився борошняний струмочок, що ніс життя не тільки Івасютам.
Іще: в найтихіший день, коли вітер і не шелесне, коли степ аж плавиться від спеки, тут завжди дихало прохолодою, наче повівав вітерець, вітряк ледь чутно поскрипував, ледь помітно тремтів наставленими крилами.
Іще: на споришеві, які б дощі не пройшли, ніжним, ледь помітним пилком лежало борошенце...
— Тату, пішли! — одриває од споминів батька Іван. — Чуєте?
Оксен востаннє дивиться на млин, обертається, йде за
синами.
І ще довго в степовому безмежжі виднілися три цяточки — три безсилі комахи, що ледве повзли, приплеснуті невблаганною долею...
А по їхньому подвір’ї все ще снують заклопотані дядьки.
— Миколо, вулики переписав?
— Записав. Ти курей пощитай!
— Кий біс їх пощитаєш, як вони перебігають з місця на місце. Та ще усі й зозулясті! У мене уже ув очах миготить!
— А ти їх до кілочків за хвости поприв’язуй, може, тоді вже й дощитаєш! — сміється Микола.
— Я йому всерйоз, а він зуби скалить!
З хати визирає Приходько:
— Товаришу голова, шо з одежею робити?
— Переписуйте все. Оцінимо, та й пустимо з торгів.
— А нам знижка буде?
— Пиши, не патякай!
— Та Володька і так увесь зошит списав. От жили люди!