У хліві вищать поросята, рохкає неспокійно льоха. Лунає звідти сердитий голос:
— Протасію! Та куди ти, чорте, преш!
— А що?
— Поросят передушиш!
— А хіба вони мої?
— Вилазь із хліва? Вилазь, заразо, бо навильником
пригощу!
— От і не вилізу.
Ганжа поспішає до хліва, бо там і справді зчепляться
битись. Протасія треба витурити. Бач: не мої поросята!
А чиї ж?
— Були куркульські, а теперечки обчественні, — з філософським спокоєм відповідає Протасій, залишаючи хлів...
Йде до воріт. Зупиняється, щось довго розмірковує. Потім, поплювавши на долоні, починає ламати ворота.
— Товаришу голово! Товаришу... — кричить у відчаї Микола. — Дивіться, що він, анахтема, робить!
Протасій наче й не чує: розхитує стовп, аж дошки тріщать,
— Все ’дно поламають, — каже він Ганжі, ведмедем обіймаючи стовп.
Одірвав од стовпа Протасія — в хаті галас: зчепилися Приходько і Володька. Володька, червоний як рак, затис Приходька у куток, вимагає суворо:
— Ану, покладіть! Покладіть, де лежало!
— Ну, що там? — запитує досадливо Ганжа. — Чого не поділили?
Не менш червоний Іван одштовхує Володьку наставленим ліктем.
— Одстань! Василю, скажи, щоб одстав. Бо, їй-богу, не подивлюся, що він партєйний: по морді заїду!
— Я вам заїду! — не поступається Володька. — Покладіть, кажу, на місце!
— Та на, подавися! — вже зовсім роз’юшився Приходько. Вихопив із кишені кругленьке люстречко, оте, що лишилося від Олесі, та — брязь об долівку!
Діти! Справжнісінькі діти!
— А ти теж, Іване: за гівном погнався, совість свою бідняцьку розмінюєш!
— Та хіба я, Василю, собі, — вже виправдовується, охолонувши, Йван. — Дитині хотів принести забавку, дитина ж у мене захворіла!
— Чого ж мовчав? Лікаря викликати треба.
— Та, мо’, й так очухається. Вони ж у мене живучі... А це попалося люстречко: дай, думаю, дитині віднесу, порадую... Дак цей причепився ж, як скажений, аж піна із рота летить.
— А ви на народне добро не зазіхайте! — дорікає Володька.
Ганжа нахиляється, піднімає розколоте люстречко. Для чогось витирає об полу піджака, а потім подає Приходькові:
— На, віднеси своїй хворій.
— От бачиш, — виходячи, чує за спиною задоволений голос Івана. — Що то значить — людина!
Аж увечері скінчили облік. Втомлені, але задоволені поверталися додому.
— І нажили ж добра! — все ще дивувався Приходько. — І нащо їм усе те потрібно було?
— Свого брата спитайте! — глузливо Володька.
— Е, ти мого брата не чіпай! Мій брат — середняк...
— Рідний брат куркулеві, — знову Володька. Приходько хотів сказати щось різке, та передумав, покотив розмову по іншій доріжці:
— Василю, то правда, що сільську позику скоро по дворах понесуть?
— Правда. От візьмеш за два з половиною рублі облігації, виграєш — п’ятсот!
— Е, з того пива не буде дива! — заперечив Приходько. — Як за два з половиною рублі позику купувать, дак лучче купити четверть самогону, то хоч походиш п’яний. А то пропадуть ті гроші, й не буде й талану. Бо мені вже було раз: п’ятдесят копійок віддав, а мій квиток не виграв, а програв!
У Володьки — червоні плями по обличчю.
— Ви, дядьку, з куркульського голосу...
— Коли ми заглядатимемо у четверть, Іване, то, може, буде й весело, але з латаних штанів не вилізем, — розсудливо мовив Ганжа. — Ще й дітям на шиї торби почепимо.
Дядьки засміялися схвально. Сміявся й Іван: видно, говорив оте все не всерйоз, аби тільки язика помантачити.
— Василю, а то правда, що ув Англії войська без штанів?
— Без штанів? — дивується Нешерет. — То як же їм воювати, коли без штанів?
— Іще кажуть, в тій же Англії видумали літак — чотириста тисяч войська бере, — меле далі Йван. — З амуніцією, з ружжами і на півроку харчами... То правда, Василю?
— Правда.
— Правда?! — аж зупинився Приходько: розраховував, бач, на те, що Ганжа заперечить, от за суперечкою і не помітили б, як і додому дійшли б. — Та як же він злетить?
— Злетіти злетить, а от як сяде — невідомо...
Іван замовкає, вибитий із колії, та за хвилину заводиться знову:
— Ось послухайте, що недавно в сусідньому селі сталося. Хоронив зять тещу... Винесли її з хати, жінка побивається, голосить, а чоловік іде та й мовчить. Тоді жінка — щип його за руку: «Миколо, та чого ж ти мовчиш? Хоч для людей плач, а то ще подумають, тобі мами не жалко!» То Микола як заведе... А голос, як у бугаяки. «Ой тещо, тещо, жінчина мати, то ви ж, було, молоко та сир їсте, а мені сироватку дасте. То я їм, їм та ще й нап’ю- у-ся...» А жінка вже йому: «Цить, Миколо, цить, не надривай свого серця: їх все одно вже з труни не зведеш!..»