— Молодець, добре придумав! — задоволено дивився Ганжа на нових поселенців.
У Володьки аж вуха зайнялися од втіхи. Збентежено
запитав:
— Дядьку Василю, можна прийти до вас увечері?
— А чого ж, приходь. Гостям завжди раді.
— Та ні, я не в гості, — зам’явся Володя. — Я по справі.
— По якій?
— Та... хай тоді розкажу.
— Що ж, тоді, то й тоді. Приходь, ждатиму, — та й пішов у глиб двору, де саме складали хату.
— То я зайду увечері! — гукнув услід Володька. Постояв, пождав, чи не скаже ще чого дядько Василь, а потім рушив із двору. Йшов замислений та заклопотаний, якийсь аж несхожий на самого себе. Бо у Володі і справді була справа дуже серйозна. І вирішити її він має в найближчі дні, вже не чекаючи світової революції, яка забарилася невідомо з яких причин. Чи то світовий пролетаріат не доріс, чи не знав про Володину лиху нетерплячку, тільки вів поки що класові бої мирними засобами, а не брався за зброю.
Що ж, не хочуть, тим гірше для них! Бо Володі вже ввірвався терпець, особливо після вчорашньої розмови з Марусею.
— Тато сказали, щоб я не виходила більше до тебе.
— А то чому? — запитав похмуро Володька.
— Сказали: якщо має що, то хай прямо скаже, а голови хай задарма не морочить. Іще сказали, що я достоюся з тобою...
— До чого достоїшся?
Маруся так і не сказала — засоромилась, а Володі жар так і дихнув в обличчя: за кого вони його вважають! Що він, якийсь сільський парубок, який тільки й думає про те, як би ославити дівчину!
— Що ж нам робити, Володю? — питає тихенько Маруся. І така вона рідна, така дорога, що Володі аж у горлі перехоплює. Він з натугою ковтає гарячий клубок, відчайдушно каже:
— Будем женитися!
Маруся вдячно зітхає, припадає до нього по-дівочому легенько й цнотливо, тихо сміється.
— Ти чого? — ображено Володька.
Вона зводить на нього осяяне щасливим усміхом обличчя:
— Ти знаєш, про що я подумала?.. Що я — найщасливіша у світі...
Повертався того разу Володя додому пізніше звичайного, і промерзла дорога аж дзвеніла під чоботами. А свіже, морозне, зимовим яблуком пропахле повітря так і пощипувало за розпалені щоки. Ясно, холодно горіли осінні зірки, і місяць як не горнувся до них, все не міг зігрітися і брів собі геть, одинокий, сумний, в передчутті зимових морозів. А Володі на все те було наплювати: йому жарко й без літа, ясно й без сонця!
Повертався Володя під веселий перегук досвітніх півнів, які щосили вимахували крилами, намагаючись розігнати густу осінню пітьму, і не чув того співу: йому все ще дзвенів, все лунав голос Марусі.
Зайшов до хати — мати відразу ж прокинулась:
— То ти, Максиме?
Не розсердився цього разу на отого «Максима», з внутрішнім усміхом відповів:
— Я, мамо. А ви чого не спите?
— Я, сину, спала, оце тільки проснулася...
Лежить, не питає, де був, од кого прийшов. Давно вже минули ті дні, коли допитувалася, — ще як був отаким, по груди. Влетить, було, в хату, задиханий, очі так і горять, чубчик прихоплений вихором.
— Мамо, що їсти?
Сьорбає, аж борщ від нетерплячки проливає, а вона над ним:
— А де ж це ти, Максиме, ганяєш? Людські діти як діти, а тебе не докличешся, не дозовешся. Ось зажди — повернеться із поля тато, він тебе почастує паском...
Було колись... А тепер не питає: вже дорослий. Діло, звичайно, у них молоде, то й часу не рахують... Тільки ж, сину, якби ти знав, як довго матері відміряти його, оцей час, ждучи тебе додому...
— Максиме, чого ж бо ти не лягаєш? Лягай, сину, бо й не виспишся!
— Зараз, мамо.
А сам — рип-рип по хаті, хить-хить із кутка в куток. Аж мати стривожилась:
— Чи не сталося чого, Максиме?
— Сталося, мамо, сталось, — щасливим усміхом бубнявіє голос Максима. — Женюся я, мамо!
В старої стерпли і руки, і ноги. Ждала, молила у Бога цієї хвилини, а настала — сама не знає, чому налякалася. Так налякалась, що й голос зник!
— Ви ж чого мовчите? — вже занепокоєно Володька. — Самі ж казали, щоб женився! А тепер, може, й не раді?
— Та де б же я, сину, була не рада! — нарешті повертається до матері голос. — Як же мені твоєму щастю та не радіти!
А сльози вже — кап та кап. Сказано ж: старе — гірше малого. І горе — плаче, і радість — голосить.
— Марусю, сину, береш?
— Та Марусю ж...
Що ж, хай і Марусю, мати нічого проти неї не має. Дівчина вона скромна, не з отих вертихвісток, що хлопців самі у клуні затягають, що про них у селі кажуть: як через поріг перелізло, так і кінське влізло. Що ж, Маруся — нічого... Не ганяє з отими навіженими, що закривають церкви та викидають із хат образи...