— Про що ж іще думати?
— Як весілля ізправити... Я вже дещо надумав... То хочу із вами порадитись...
— Червоне весілля — це непогано, — вислухавши хлопця, схвалив Ганжа. — І сільбуд, і вистава. Й у сільраді оформимо... А от щодо протоколу, то тут, Володю, ти перегнув. Та Маруся як довідається, що ти не по добрій волі, а з партійного примусу на ній женишся, то вона знаєш що тобі заспіває?.. Ні, Володю, збори тут ні до чого! А от комсомольський квиток... Що ж, зумієш її підготувати — приймайте до комсомолу, вручайте на весіллі квиток...
Володя уже радий, що хоч на це вирвав згоду у дядька Василя. Тим більше що одчиняються двері й заходить Ольга Михайлівна.
— Ну, то я вже піду!
Та — ходу з хати. Як не затримувала Ольга Михайлівна, не захотів лишатися. Ще при ній почнеться розмова про наступне весілля, а Володя страх не любив бабських теревенів!
...Ганжа заїхав за Володькою сільрадівськими дрожками. Сонце саме звелося над посивілою од заморозків землею. Начищеною червоною міддю одсвічували шибки, а звивиста річечка неначе вдяглася за ніч у ковані ризи. І по всьому селу, над кожною хатою, під самісіньке небо — стовпи прямовисного диму. І коли придивитися, то починає здаватися, що то нічна темрява стікає донизу та спалюється дощенту на веселих вогнях. Тож недаремно, мабуть, схоплюються жінки ще удосвіта та одна поперед одної розпалюють печі, щоб очистити небо од нічної каламуті!
Над Володьчиною хатою теж вився прозорий димок, а стара Твердохлібиха верталася саме од корови: несла у цеберці молоко.
— Доброго ранку! — весело привітався Ганжа.
Стара повернулася до нього забронзовілим обличчям у світлому ободочку хустини, закивала привітно, напускаючи повні очі приязного усміху:
— Доброго ранку! Заїжджайте у двір!
— Наречений уже встав? — поцікавився Ганжа, припнувши до воріт буланого.
— Та з самого ранку перед дзеркалом крутиться!
— Що ж, це діло молоде, колись і ми крутилися.
— Ой крутились, крутились! — враз зажурилася стара. — Крутиться, вертиться, а куди його вкрутить, Бог один знає...
— Ну, ну, і не сором вам сумувати сьогодні! Радіти треба.
— Та чи ж я не радію! — вже схлипувала Твердохлібиха, звичним рухом підносячи фартуха до очей. — Не дожився старий... сином потішитись...
— Що ж поробиш: мертвому — мертве, а живому — живе... Та й вам тепер легше стане: приведемо невістку таку, як вогонь. Будете сидіти на печі та командувати.
— Добре, як на печі, аби не в печі! — засміялася крізь сльози стара. — Та чого ж ми стоїмо? Заходьте до хати, бо Максим і чуприну вискубе, причісуючись та пригладжуючись!
Володька сяяв, як начищений гривеник. Все на ньому блищало, горіло — від черевиків до мідної пряжки з п’ятикутною зіркою.
— Ану, повернись! — оглядав його прискіпливо Ганжа.
— Та що ви, дядьку Василю! — збентежено боронився Володька, але Ганжа на те не зважав.
Прискіпливо оглянувши хлопця, задоволено мовив:
— Молодець! От тільки пістоля зніми: не на війну ж ідемо, а до дівчини. Знімай, знімай, а то не поїду — сам будеш свататись...
Вийшли із хати — Твердохлібиха дріботіла за ними, потай хрестила синову спину. Ганжа сів спереду, Володя примостився іззаду. Поїхали.
І ти дивись: нікому не сказав про свій намір свататись, нікому, окрім дядька Василя та матері, а вже знає про те і старе, і мале! То тут, то там промайне з-за тину цікаве жіноче, а то й чоловіче обличчя, а деякі жіночки за відра та через дорогу — наче по воду. І не так по воду, як перестріти, роздивитись як слід молодого, наче зроду-віку його і не бачили.
Володя шипить сердитим гусаком у широку спину Ганжі:
— Чого вони витріщаються? Людей не бачили!.. — Ховаючи посмішку у вуса, Ганжа повертається до хлопця:
— Даремно ти, Володю, мене послухався — пістолета не взяв!
— Навіщо?
— Смалонув би разок — усі поховалися б!
— Вам усе насміхатися! — невдоволено мовив Володя. Ображений, уже мовчав, доки й вибрались із села.
Аж у полі сердитий вираз поволі зник із обличчя Володі. Буланий легко ніс дрожки по вузенькій, підкованій морозцем доріжці, і вже не мідним п’ятаком — золотим червінцем виблискувало сонце посеред високого, прохолодною блакиттю окутого неба. Скрізь, куди не глянь, панували чисті, не змішані один з одним кольори: від соковито-зеленої озимини до масного чорного зябу. І навіть поодинокі клапті стерні, побляклі під осінніми дощами, знову набрали золотистих тонів. Це був останній проблиск життя перед тим, як завмерти, поринуть у небуття під одноманітний колір зими з бузково-холодними тінями. Останнє прощання з літом, з теплим веселим привіллям, що вимагало не голосної розмови, а тихих думок, не палкого полум’я, а спокійного вогню. І ледь помітного усміху, повитого зажурою, якраз отакого, як в Ганжі на вустах.