Узнав, що Марта переховує у себе хліб куркуля Івасюти.
...В ту осінню ніч Мартина сусідка вийшла із хати та й побачила підводу і дві темні постаті. «Чи не злодії?» — так і похолола вона. Придивилася пильніше і помітила, що оті двоє не виносять із комори, а заносять туди повні мішки...
Вранці не витримала — розповіла все синові.
— Тільки ж гляди: нікому ні слова! Я не хочу, щоб Мартині сльози з-за мене лилися!
— Та що ви, мамо! — аж образився син. — Що я, ма-
ленький?
Кілька днів носив при собі оту новину комсомолець Грицько, мучився: казати чи не казати Володьці? Не мав і крихітки зла до вродливої сусідки, не раз і не два злодійкувато пас її з-поза тину очима, та й сама Марта, забігаючи до сусіди, називала його не інакше, як своїм нареченим: «А що це мій наречений поробляє?» Або: «Чи довго мені, Грицю, ще старостів од тебе виглядати? Я вже боюся, що й вишивка на рушниках полиняє».
Грицько пік рака, Грицько сердився, а вона реготала, потішена, та ще й — скаженюща! — хапала його у гарячі обійми. І макітрилось Грицькові у голові, і кров бухала в скроні, і ходив він по тому, як п’яний: куди не поткнеться, скрізь ввижаються наставлені Мартині руки, гарячі Мартині перса...
— Грицю! Та чи тобі, сину, наврочило, що ти колоду тиснеш до себе та обіймаєш?..
Ой наврочило, мамо, наврочило! Ота відьма, мамо, наврочила, що он, подивіться, іде, виграє стегнами на його, на Грицькову, згубу! Та ще і питає: «А де ж старости?»
Зажди, Марто, наберися трохи терпіння: зашле Гриць до тебе старостів. Таких старостів приведе, що ти й світові білому будеш не рада!
Бач, он сидить один староста позаду Ганжі — він не зіб’ється, Марто, з доріжки, упіймає куницю, як би вона не замітала за собою сліду, та й посватає її якщо не з тюрмою, то з жебрацькою торбою...
Марусині батьки вже чекали гостей: дочка ж попередила ще вчора. І хоч обоє вдяглися у празникове, а батько навіть підстригся та виголив щоки і підборіддя, однак удали, що гості застукали їх зненацька, — так годилося.
— Оце, як бачите, привів я до вас покупця, — почав Ганжа, коли вони привіталися та посідали.
— Та в нас нічого мов і продавати, — з лукавою посмішкою відповів Марусин батько. — Хіба що теличку або вівцю... Як ти, стара?
— Дак то ж Марусина теличка! — заперечила мати: сміх так і бризкав з її метких чорних, як у дочки, очей. — Ти ж її Марусі, коли корова отелилася, пообіцяв!
— І... ти горе, я ж і забув! — забідкався батько. — Що ж мені, дорогії купці, із вами робити? Не хочеться ж відпускати з порожніми руками. От хіба що разом із теличкою купите й Марусю...
— Чого ж, ми не проти, — усміхнувся Ганжа. — Ми і дівчину десь біля телички пристроїмо... Чи не так, Володю?
Володя не відповідає: він невдоволений. Просив же дядька Василя не підпрягатися до забобонних Марусиних батьків, як людину просив...
— То, може, й товар нам покажете? — не діждавшись відповіді, продовжує Ганжа.
— А чого ж, можна і показати... Стара, а сходи до кошари та виведи теличку!
— А може, почнемо із Марусі? — зжалівся нарешті над Володькою Ганжа.
— Та можна й Марусю... Веди тоді дочку, стара, та гляди, щоб не забігла!
Зайшла до хати Маруся: вся у святковому, стрічки в косах переливаються всіма барвами молодості, ледь стримуване щастячко тріпоче вигнутими крильцями вій. На простертих руках — велика таріль, покрита рушником, а поверху — хлібина, сіль, чарка з горілкою.
— Ось, дочко, прийшли за тобою купці, — споважнівши, мовив до неї батько, а мати вже звично тулила фартух до очей. — То що, дочко, накажеш робити?
Маруся недовго вагалася: підійшла до Ганжі, подала йому таріль і, коли він узяв хлібину і перехилив чарку, спритно, так немов іще змалку училася, перекинула через його плече широкий вишиваний рушник. І Володя, глянувши в її чорні, переповнені щастям очі, враз відтанув — забув про всі оті забобони.
Тільки як повертались із хутора та з-за розлогого пагорба засвітило цікавими вікнами село, неспокійно засовався, попросив:
— Дядьку Василю, зніміть рушник!
— Для чого, Володю? — ганяв під вусами лукаву посмішку Ганжа. — Сват я чи не сват?
— Зніміть, дядьку Василю! Бо із дрожок ізскочу!
І вже, шалапутний, заносить ногу — от-от стрибне на дорогу!
— Ну, ладно, зніму, — здався Ганжа. — Якщо вже ти так, Володю, хочеш... Поможи тільки розв’язати, бо Марусина замотузувала так, що й зубами не розгризеш. Видать, таки любить тебе, Володю!
Червоне весілля справляли в сільбуді: набилося людей так, що і миші не було де пролізти. Лавки аж тріщали, задні напирали на передніх, попід стінами, витираючи крейду, стовбичили парубки та дівчата, а під сценою густою пташиною зграєю всіяли підлогу Миколки й Ганнусі. В татових картузах і шапках, що безперервно наповзали на очі, в маминих хустках, пов’язаних попід пахвами.