Молодята сиділи на сцені. Були не менш червоні, аніж матерія, що вкривала стіл, за яким вони сиділи. Особливо — Маруся. Та не знала, куди й очі подіти. Володька ж ніяк не міг зрозуміти, звідки набралося стільки людей, та ще й діти на додачу. Сам же писав запрошення на червоне весілля — підраховував, щоб не було товкотнечі, щоб усім місця вистачило, а зійшлося чи не все село.
Тут же, за столом, — Ганжа. А позаду вишикувались учні. Молоденька вчителька Людмила Пилипівна, не менш червона та схвильована, аніж молодята, то щось шепоче дітям, то оглядається заклопотано на Ганжу. Домовилися ж, що коли він махне рукою, то діти повинні співати «Інтернаціонал».
Ось Ганжа звівся, одкашлявся, підніс руку, домагаючись тиші. І тут Людмила Пилипівна обернулася до хору і махнула руками.
Повстаньте, гнані і голодні,
Робітники з усіх країн...
Всі, хто сидів, повставали, чоловіки та хлопці познімали картузи і шапки: уже, слава Богу, навчилися. І в клубі відразу ж стала ще більша задуха.
Здивований Ганжа до кінця дослухав гімн, зачекав, поки знову посідали та влігся трохи гомін, потім урочисто почав:
— Товариші селяни й селянки! Сьогодні ми зійшлися на червоне весілля, що його справляють наші молодята Володимир Твердохліб та Маруся Герасименко. Ось вони сидять перед нами, — повів у їх бік рукою Ганжа, і Людмила Пилипівна, шо стерегла його очима, і собі махнула до учнів рукою.
Повстаньте, гнані і голодні,
Робітники з усіх країн...
Як у вулкановій безодні,
В серцях у нас клекоче гнів...
Люди зводилися, вже трохи дивуючись, чому так часто співають «Інтернаціонал», Ганжа ж сердито кусав вуса: чи вона з глузду з’їхала, та Людмила Пилипівна? Адже домовилися співати тоді, як махне рукою!
Однак далі все пішло, як треба. Ганжа догадався нарешті не махати рукою і до кінця сказав усе, що мав сказати: поздоровив червоних молодят, побажав їм щастя, довгих років життя, синів і дочок — на благо всього трудового народу. Присутні стримано плескали в долоні, і тепер уже за командою Ганжі учнівський хор співав «Інтернаціонал».
Потім на сцену подерся Микола — найближчий помічник Твердохліба. Він дуже ніяковів і, доки дійшов до столу, чіпляючись чоботом за чобіт, то й розгубив усі приготовлені слова: стояв перед молодятами і тільки лупав очима.
— Дорога Марусю... — підказав тихо Ганжа вкінець розгубленому хлопцеві.
— Дорога Марусю, — повернувся до Ганжі Микола.
— Розглянули твою заяву і прийняли тебе до комсомолу...
— Розглянули і прийняли до комсомолу...
— А тепер, на оцьому червоному весіллі, урочисто вручаємо тобі комсомольський квиток...
— ...вручаємо комсомольський квиток... — вторив Микола.
— Ну, чого ж стоїш? — уже сердито шипів Ганжа. — Давай квиток!.. Та не мені, дурню, Марусі давай!..
Одірвавшись од Ганжі, Микола кинувся до Марусини і мало не повалив столу. Потім, змокрілий, довго не міг знайти сходів зі сцени. А Володька, звівшись, взяв із столу червону хустку, став пов’язувати заквітчану Марусину голівку, і Людмила Пилипівна, вже не чекаючи команди, махнула рукою перед застиглою шеренгою хору.
Весело, дзвінко лунали дитячі голоси, весело, щиро усміхалися люди, що стежили, як невміло пов’язує Володя хустку на голові своєї молодої дружиноньки. І вже десь із задніх рядів хтось відчайдушно хоробрий, сховавшись за чужу спину, щосили закричав:
— Гі-і-ірко-о!
— Гірко!.. Гірко!.. — підхопили той крик присутні, аж у лампах перелякано захилиталися, заблимали вогняні язички.
— Володько, цілуй Марусю!
— Цілуй, бо ми поцілуємо!
— Гі-і-ірко-о-о!..
І Володьці таки довелося цілувати привселюдно Марусю. У палаючі щоки... в гарячі вуста...
Хоч, як то кажуть, і не пили, зате ж і накричалися! Веселий той настрій навіть не вбила революційна п’єса, поставлена драмгуртківцями. Ішлося в ній про далеко не веселі події, про трагедію й горе, що принесла проклята війна в бідну родину щіткарів.
Однак, як скінчилася вистава та дядьки голосно повідкашлювались, зніяковіло дістаючи кисети, сірники та кресала, а жінки і дівчата востаннє витерли почервонілі очі та висякалися у хустинки, а то й фартухи, погляди всіх присутніх знову звернулися до молодят, що сиділи на першому ослоні поруч з батьками та сільським активом.
І все розмовляли про небачене досі весілля.