Якось баба Наталка надумалась віднести надоєне молоко до сепаратора. Налила дві повні цеберки, напнула на них біленькі хустини та й підважила на коромисло. Тільки вийшла за ворота, а нечистий як дмухне їй назустріч — так і здув хустки з цеберок! Баба Наталка відразу здогадалася, чия це робота. Опустила відра на стежку, закляла як слід хвостатого, ще й відігнала хрестом:
— Цур тобі, пек тобі — одступися!
Та чорт не дуже злякався: видать, не вперше мав справу із бабою Наталкою. Відбіг у сусідній завулок та й ну пхати у спину діда Хлипавку, що йшов саме в сільраду «спольнять службу».
— Доброго ранку, Наталко! А що це ти робиш?
— А тобі повилазило? — Баба Наталка обтрушувала од пилюки хустини, аж виляски йшли!
Дід не дуже зважає на такий невдалий початок розмови. Дістає непоквапом люльку, розкурює старанно та й знову підступає до баби Наталки:
— Молоко несеш?
— Та вже ж не помиї!
— А чого воно в тебе таке, мовби аж синє? — нахиляється над відром дід. — Вершечки спиваємо, а водицю доливаєм?
— Щоб ти свою кров так спивав, як я вершки поспивала! — завелася одразу баба Наталка. — Одступись, сатано, бо як почастую по твоїй дурній макітрі коромислом, то й черепків не збереш!
— І чого ти, Наталко... — почав був дід Хлипавка, але чортові, мабуть, набридло слухати оту перепалку. Чорт підібрав десь пір’їну, устромив дідові в носа та й крутонув нею щосили!
Дід аж ноги розставив, аж засмикався, опираючись щосили чортяці. Та врешті не витримав — зажмурився, чхнув. Чхнув, аж гавкнув, аж зуби вискалив, чхнув — і важкенна ота люлька, отой подарунок покійника-друга, бульк у відро.
— А-а, нечиста ти сило! — закричала баба Наталка, опускаючи на дідову голову вербове коромисло.
Тоді Хлипавка, не в жарт розлютившись, стусонув щосили відро чоботищем — прямо бабі Наталці під ноги.
Баба Наталка уже не кричала: підняла обома руками коромисло та й рушила на «супостата». І бути б ще одному «упокійникові», і побивався б товариш Ганжа, ідучи за червоною домовиною, і витирав би невтішні сльози сам товариш Гінзбург, і побив би Володька данилівських комсомольців ще й червоними похоронами, якби дід у цю смертну для себе хвилину не проявив молодечу спритність: крутнувся та на вдьори!
Але чорт і тут не дрімав: забіг наперед та й вирив похапцем ямку. І Хлипавка, потрапивши до неї ногою, охнув та й повалився на дорогу, прикриваючи голову руками.
Лежачих, як то кажуть, не б’ють, тож баба Наталка, що налетіла розлюченим вихором, тільки ткнула коромислом в ребра:
— Уставай, сякий-такий, я тебе заставлю усе молоко до сухого злизати!
— Ох, Наталю... — перекинувся на спину дід Хлипавка. — Ох, нога! Повредив!..
І тут цікаві, що повитикалися з дворів на оте бойовисько, аж пороззявляли роти од великого дива: замість того, щоб добити каліку, баба Наталка кинула коромисло, ухопила діда під пахви та й поволокла його, проклинаючи, до хати. Потім бачили люди, як вийшла баба на вулицю, підняла щелепу й люльку, пожбурила до порожнього, з прогнутим боком відра, підхопила й коромисло і, все ще лаючи старого «анцибола», що «де тільки й узявся на мою нещасливу голівоньку», похитала знову до хати.
— Ну, тепер вона йому й кістки погризе! — сміялись цікаві. — Дивіться, он уже й піч затопила. От тіки як вона його варитиме: живцем чи поріже на часті?
А дідовій дочці, забігши до неї до хати, сказали:
— Іди, Василино, та визволяй свого тата. Та поспіши, молодице, а то й маслаків не застанеш! Взяла його баба Наталка у плєн та вже й піч розтопила...
Василина за хустку та бігцем до баби. Ускочила в хату, забула й добридень сказати — запитала, ледь перевівши віддих:
— Де тато?
— Он він лежить, — озвалася од печі баба Наталка. — Погибелі на твого тата немає!
Від печі, як од пекла, так і пашіло жаром. Там стояв величезний чавун, по його чорних, облизаних полум’ям боках з сичанням стікала вода, і баба Наталка сердито гримала на нього:
— Та кипи ти швидше, щоб тебе трясця взяла!
Василина повела очима праворуч і побачила тата.
Дід Хлипавка великомучеником лежав на постелі. Борода задерта до стелі, руки складені на грудях — тільки й лишилося заплющити очі та віддати богові душу.
— Тату, що з вами?
— О-ох, доню, прийшов мій час останній! — застогнав болісно дід. — Клич Ганжу і попа... Замучила мене ота нечиста сила, до смерті замучила!
— Це я замучила? Та якби не я, то ти отам посеред дороги й ноги б витяг!.. Подивіться, людоньки добрі, яка в світі правда: притягла, положила, кістку назад вправила, а він — ще й замучила! Та коли б я тебе не помучила, ти так і лишився б калікою!..