Аж тепер побачила Василина дідову ногу, замотану в мокрий рушник.
— О Боже, де це ви?!
— Ото його Бог покарав! — озвалася зловтішно баба Наталка. — Щоб знав, як молоко розливати!
— Забери мене, дочко, ізвідси, якщо хочеш, щоб я ще хоть трохи на світі пожив! — заскімлив жалісно дід.
— Як же я вас, тату, заберу: ви ж іти не зможете!
— Еге ж, бери його, бери, якщо хочеш, щоб він і другу по дорозі скрутив! — аж кипіла баба Наталка. — Отакі тепер дітки: ні жалю, ні серця, тіки про себе й думають! І не сунься, й не пробуй — нікуди я його не пушу! Оклигає — тоді забирай хоть в могилу... А так будуть казати, що баба Наталка каліку із двору вигнала. Будуть твоїм батьком очі мені випікать та виймати!
Так і лишився дід у баби Наталки.
Лежав майже три тижні. Дочка спершу прибігала двічі-тричі на день, а потім стала навідуватись рідше. Тим більше що баба Наталка сказала:
— Чого ти швендяєш туди та сюди? Що, я сама йому ради не дам? Не бійсь, чорти його не вхоплять! Іч, вивалився, як той кабанище!
Дід уже не огризався, не просився додому. Йому навіть стало подобатись у баби Наталки. Бо дома що? Сиди собі на запічку, непотрібний нікому, та слухай, про що дочка із зятем говорять. А спробуй втрутитися, щось пораїти, то дочка лише промовчить, а зять з досадою скаже:
— Ви б уже, тату, хоч нашим своєї голови не сушили! У вас і своїх клопотів повно...
Отакі тепер діти: уже й батьковому слову не раді!
Тут же — зовсім інша річ. Баба Наталка, зголодніла по живій людині в хаті, весь день не одходить од Хлипавки. І прибере, й принесе, й пожаліє. Правда, й полає; на лайку ніколи вона не скупилася, ще змалку як заведеться, було, із подружками, то як старе — вичитає, ще й гузенце покаже: «Поцілуйте мене от сюди і сюди!..» Але дід на лайку взагалі не дуже вразливий. А бабина лайка йому як музика: не пограє хоч день, то вже й сумно на серці. Він аж язиком прицмокує, слухаючи бабу Наталку, захоплено допитується:
— І де ти, Наталю, так обучилася? Талан у тебе — хоть записуй в тіятер!
Тож лежить дід — цар царем: нагодований, вмитий, у затишку й теплі. Вік би отак пролежав, дак служба ж за ним аж голосить.
— Треба ж, Наталю, службу спольняти, бо Василь там без мене зовсім заквиріє.
На кінець третього тижня попросив у дочки ціпок та й пошкандибав до сільради.
І минулося б усе тихо-мирно, і заходив би дід Хлипавка до баби Наталки (бо, признатися, звик... як до сестри рідної, звикнув за оті неповні три тижні), коли б не сільські зубоскали, оті песиголовці, які так і зирять за тим, щоб позбиткуватися над чоловіком, насміятись із нього. Пустили по селу поголос, що дід Хлипавка зробив бабу Наталку покриткою. Що вона буцімто вже й топилась, і вішалась, дак люди врятували.
Вірило мало — реготали усі.
Навіть Ганжа, і той не втримавсь од спокуси:
— Так коли, діду, позовете на червоне весілля?
— Яке весілля? — отетерів дід.
— Та з бабою Наталкою... Чи, може, вже разом і хрестини?
У діда аж борода затрусилася від образи. Вихопився із сільради, попер додому, колупаючи ціпком дорогу: «Пропади ж ти пропадом із своєю сільрадою! Не буду спольняти службу. Не буду!.. Хай тебе й воші заїдять!..»
Вкотився до себе у двір, упоров ціпком ні в чому не винного собаку, гаркнув на онука, що підвернувся під ноги, — до вечора просидів на печі, не схотів злазити й на обід.
А другого дня — нова халепа: кляті парубки вночі вимазали бабині ворота дьогтем. Наквацювали так, що аж капотить. І плаче, лається баба біля тих окаянних воріт:
— Та щоб же вам і руки покорчило! Щоб же ви у дьогті всі потопилися!.. Іроди, чортові слуги, погибелі на вас, окаянних, немає! А все ти!.. — вздріла вона діда Хлипавку, що, як підійшов, так і остовпів, одваливши щелепу. — Все через тебе, де ти і взявся на мою голівоньку, бідную та нещасливую. Та чого ж стоїш, як пень нетесаний: витирай дьоготь! Бородою витирай, якщо руками нездатний!..
І дід, зітхнувши, взявся до роботи. Стругав майже весь день: тесав спершу сокирою, шурував потому рубанком. До третього поту старався, аби тільки вгодити бабі Наталці. І вона, споглядаючи оту запопадливість, одійшла-таки серцем: покликала його обідати.
— Іди поїси, а то зовсім охлянеш.
— Спасибі, я не голодний! — закомизився дід.
— Йди, йди, а то борщ охолоне!
Дід не заставив себе просити утретє: витер руки, розчесав п’ятірнею бороду, статечно пішов до хати.
Там уже на столі парував у мисках борщ. І біліла в полив’яній мисці нарізана кружечками, змащена олією цибуля, лежало шматочками сало. Не пожаліла баба Наталка святкової скатертини на стіл, дістала й пляшку отієї, без якої і свято не свято, яка розганяє по жилах кров та враз робить старих