Обернувся, зачепився за крісло. Стусонув щосили ногою — крісло так і полетіло під стіну — пішов до виходу. Шарпонув на себе двері і вже з-за порога, повернувшись до Соломона розлюченим-червоним обличчям, обклав його такою добірною лайкою, що аж застогнали шибки.
Ляндер ще довго ловив ротом повітря після того, як зник Федько. Тремтячими руками налив у склянку води, жадібно випив.
Звів догори очі — зустрівся поглядом із портретом. З новим володарем Ляндерових дій і помислів, якому він служитиме вірою й правдою.
Спершу Ляндер довго вибирав, довго вагався, кого тут повісити. Та коли прочитав одного разу в центральній газеті перед прізвищем Сталіна «вождь світового пролетаріату», уже не вагався. Замовив портрет місцевому художникові, що саме сидів у в’язниці. Не за якісь там ворожі дії — за дурний язик.
Коли цього літа під час відпустки начальника ДПУ завгосп заходився білити його кабінет, то йому малярів замало здалося — запросив і художника.
Художник, молодий, із вихрястою рудою чуприною, відомий на всю Хоролівку не так своїми картинами, як гострим язиком, постарався на славу: по темно-синьому тлі пустив золотий дощ, ще й завершив розкішним бордюром із троянд. Троянди були як живі, наче щойно зірвані, і всі працівники управління хвалили художника. На цей час повернувся з Кавказу і Ляндер.
У супроводі завгоспа, малярів і художника зайшов до кабінету. Оглянув стіни, затримався поглядом на бордюрові.
— А це що? — запитав строго.
— Троянди, — поспішив пояснити завгосп. — Троянди, розочки...
— Розочки! — перекривив його Ляндер. — Ви що ж собі думаєте: тут клуб чи ДПУ? Де строгість?.. Строгість, питаю!..
Розгублений завгосп повернувся до художника, а той, в самісіньке серце вражений несхвальним відгуком Ляндера, їдко відповів:
— Пробачте, товаришу начальник, не догадалися. Треба було шибениці замість троянд!
І хоч потім кусав себе за лікті, та вже було пізно.
Отож його, вже обстриженого, присмирілого та упокореного, викликав Ляндер і наказав намалювати портрет товариша Сталіна.
Довго підбирали фото, щоб із нього малювати портрет. Оті, що друкувалися в газетах, не годилися. Там Сталін усміхнений, очі в нього добрі, батьківські.
А хто навпроти портрета сидітиме?
— Суворості побільше, суворості! — вимагав Ляндер.
І художник таки догодив, постарався на славу.
Висить тепер портрет Сталіна в Ляндеровому кабінеті як втілення нещадної суворості: важкі чавунні вусища, крем’яне підборіддя, шорстке, немов із дроту, волосся, френч, наче панцир. І холодні, свинцевою підозрою налиті очі. Бездушним, нещадним металом віяло від кожної риси портрета. Навіть у самого Ляндера, поки звикнув, не раз пробігали мурашки по спині. А що ж уже казати про тих, що сиділи не під портретом, а навпроти!
Чи про отаких, як Світличний, що саме розплачується за своє класове вороже походження?
— Комісія пропонує Світличного Федора Олексійовича за тісний зв’язок із класовим ворогом, за пияцтво і моральний розклад і як такого, що сам є класово чужого походження, з партії вичистити! — оголошує голова зборів по чистці. — Хто «за» — прошу піднести руки!
Федір стоїть біля столу в переповненім клубі міліції, стоїть блідий як смерть, правою рукою опирається на стіл, а пальцями лівої все намагається розстебнути комір гімнастерки. Дивиться в зал — не бачить нічого, гойдається перед ним лише море розмитих облич, наче крізь вату доноситься безжальний гул голосів...
Потім піднімаються руки. Пнуться догори, хитають гадючими головами, жалять Федька в самісіньке серце.
— Рахуйте.
— Чого там рахувати! І так видно, що більшість!
— Хто «проти»?
Над головами зводяться поодинокі долоні. Мало, зовсім мало, щоб врятувати Світличного!
— Громадянин Світличний, клади партквиток!
— Зброю, зброю відберіть! — доноситься чийсь голос із задніх рядів.
Світличний, що поліз був до кишені за партквитком, висмикнув руку, хижо блиснув очима:
— Зброю? А ви мені її давали? — Та маузер — р-раз із дерев’яної кобури. — Ану, підходьте, кому жити набридло!
Стрибнув із сцени, попер вузьким проходом, а вслід розпачливий голос голови:
— Затримайте його! Не пускайте!.. — Федько обернувся, люто вискалив зуби:
— Із тобою, падлюкою, я ще зустрінуся! — І вже гаркнув на тих, що метнулися його переймати: — Ану, геть із дороги!
І летить уже Федько до вокзалу. Затискає гаряче руків’я маузера — люди так і кидаються хто куди. Вскочив у вокзал, підбіг до каси: