— Квиток на Полтаву!
Аж тепер помітив, що все ще трима у руці маузер. Кинув до кобури, дістав гроші, не рахуючи подав жужмом у маленьке віконце.
— Товаришу Світличний, а здача? — гукнув йому вслід касир. — Здачу візьміть!
Не почув. Вибіг на перон, запитав у чергового, що поштиво виструнчився перед начмілом:
— Поїзд на Полтаву скоро?
— Через чотири години!
Федько чортихнувся, пішов пероном, гризучи вуса. Потім пожбурив квиток, побіг назад, до міліції. Проскочив мимо вартового у двір, до конюшні. Вивів свого жеребця з таким поспіхом, наче сурмач сурмив «тривогу». Жеребець аж пританцьовував, йому теж передалася лиха нетерплячка хазяїна, і, коли Федько злетів у сідло, той з місця рвонув учвал — тільки мелькнули розчинені навстіж ворота і перелякане лице вартового.
Ніч застукала Федька у дорозі: хоч як гнав за сонцем, а воно таки випередило, блимнуло глузливо червоним оком та й сховалось на заході. І вже тьмяніє, тужавіє степ, а в байраках та вибалках гусне непрогріте протягом короткого осіннього дня повітря.
Порожньо, сиро, незатишно восени у степу після того, як зайде сонце. Темне небо і чорна рілля, каламутні баюри і одинокі оголені дерева, моторошне безлюддя і загадкове мовчання. І ти один, один на весь степ, якому немає кінця, тільки де-не-де блимне заячий вогник та долине глухе валування собак. Будеш отак їхати, приречений на безрадісні думи, без надії добратись до людського зігрітого житла. Приблизно на півдорозі між Хоролівкою і Полтавою Світличний змушений був зупинитися: загнаний жеребець аж стогнав. Скочив на землю, ослабив підпруги, відпустив сталеві вудила, стриножив вуздечкою і пустив на пашу. І доки жеребець пощипував ріденьку травицю при дорозі, Федько ходив нетерпеливо туди-сюди, розминаючи ноги. Швидка їзда трохи остудила гнів, хоч і досі стискалися самі собою кулаки, коли пригадував, як стояв біля столу і як його «чистили».
Коли б оце повернувся двадцятий, він би їм показав класово ворожого! Ввірвався б із своїм ескадроном, з бойовими своїми побратимами, влетів би у Хоролівку і не шаблюками — нагаями! Нагаями!..
Бо де ви були в той час, коли Федір Світличний воював за владу Рад? По яких закапелках відсиджувались, вичікуючи, поки оцей «елемент» повоює всіх ворогів революції?..
І знову, знову розпалившись до краю від отаких думок, гнуздає Федько жеребця, виводить його на дорогу.
Рано-вранці, щойно почало розвиднятися, двірники, що вийшли на тротуари з відрами та мітлами, проводжали здивованими поглядами незвичайного вершника. І вершник, і кінь аж хитались од втоми, однак не зупинялися; тільки одного разу біля колонки, зачувши воду, кінь повернув голову, але вершник смикнув вудила, огрів нагаєм по мокрому крупові, і жеребець з останніх сил рвонув нерівним галопом. Вершник, мабуть, не вперше бував у Полтаві, бо не розпитував двірників, не кривуляв завулками, поки добрався до невеликого цегляного будинку під червоним бляшаним дахом. Не злазячи з коня, нетерпляче постукав нагаєм у ворота.
Його, видно, там добре знали, бо дівчина, що вискочила в самій спідничині, з хусткою на голих плечах, недовго приглядалася: одімкнула ворота та й пустила у двір.
— Дома? — Федько переступає з ноги на ногу, бо вони в нього зовсім оніміли.
— Дома. Ще сплять.
— Нічого, я почекаю... Заведи жеребця до конюшні. Та гляди: до води не пускай, нехай охолоне!
Зійшов на ганок, ступив у сіни, впевнено намацав клямку дверей.
Скільки разів приходив сюди вдень і вночі — в будь-яку годину, коли того вимагала невідкладна службова потреба. Будив безцеремонно господаря, і той, ще сонний, виходив із спальні, тримаючи в одній руці гімнастерку, ремінь і кобуру зі зброєю, а в другій — чоботи: ішов босяком, щоб не будити дружину.
«Вона ж і так за день натовклася», — говорив, наче пробачаючись за оту свою делікатність.
І ось Федір знову в знайомій вітальні. Тільки тепер не по службі — з власного бідою. Тому й зупиняє дівчину-домробітницю, коли та хотіла покликати хазяїна:
— Не треба! Іди досипай, а я тут почекаю...
Дівчина пішла, а Федько сів на стілець, важко схилився на стіл. Щосили боровся з дрімотою, а тут іще годинник: тік-так, тік-так — у самісіньке вухо. І Світличний і незчувся, як опустив на руки голову, провалився у сон. Проснувся од того, що хтось торсав за плече.
— Оце гість! Чого ж ти, чортяко, мене не збудив?
В припухлі, каламутні ще очі Федькові вдарило сонце. Засліплений, він потер їх кулаками, аж тоді побачив начальника полтавської міліції.
— Добридень, Денисовичу!
— Добридень то добридень, а от чому мене не збудив? Приїхав, можна сказати, у гості, а я собі сплю і нічого не знаю!