— Тільки ж нікому ні слова. Навіть Олесі.
— Та знаю.
— От і добре! — повеселішав Денисович — А тепер давай обідати... Василівно!
— Може, спершу заяву напишемо, — нетерпеливився Федько.
— Встигнемо. От поїмо та й засядемо. Бо як один поет писав: «Ну, кому на ум придет на желудок петь голодный!»
Федько не став затримуватись у Денисовича: як тільки пообідали та написали заяву, відразу ж за картуза та на коня. Денисович проводжав до воріт:
— Ну, бувай!
— Спасибі за все... — Федько ще хотів щось сказати, та йому перехопило в горлі. І, аби приховати од начальника оті непрошені сльози, що обпекли йому очі, огрів нагаєм жеребця, галопом пустив вздовж вулиці — тільки зацокотіли підкови та завищала на смерть перелякана собака, що перебігала саме дорогу, а потім довго гавкала услід, нудно й ображено.
Добрався до Хоролівки аж уночі. Завернув до міліції, спішився, постукав і, коли вийшов черговий, похмуро наказав:
— Забери жеребця!
Вражений несподіваною появою Світличного, черговий довго не міг упіймати вуздечку. Федько ж поплескав коня по оксамитовій шиї, визвірився на міліціонера:
— Ну, чого витріщивсь! Забирай!..
Пожбурив у двір канчук і швидко пішов геть, заклавши руки в кишені. Засвистів.
І горбилась незвично Федькова спина, а свист отой більше скидався на стогін.
Вдома не спали — зустріли його червоними, опухлими від плачу очима.
— Ну, от, — досадливо мовив Федько, звільняючись із жіночих обіймів. — Ну, чого б це я рюмсав? Що мене: вбили чи в тюрму посадили?
— Ми ж думали, що тебе вже і не побачимо, — сміялася крізь сльози Олеся, не відходячи од чоловіка ні на крок.
— Ти хоч би маму пожалів, якщо нас не жалієш, — підступала з іншого боку Таня.
— А що з мамою? — стривожився Федько.
— Захворіли. Як зайшлося серце, лікаря викликали.
— В себе лежать?
— У себе. Та ти не йди: вони, здається, заснули.
Федько не послухався сестри: пройшов до маминої кімнати, тихенько відчинив двері, просунув голову.
В кімнаті стояв напівморок: тьмяне маслянисте світло стікало з лампади, одбивалося од позолочених образів, м’яко перемішувалось із темрявою. І в тому присмеркові невиразно темніло широке ліжко, біліли подушки і ковдра, що вкривала маму по саму шию.
— Федю!
— Я, мамо.
Він ступив до кімнати, зачинив за собою двері. Підійшов до ліжка, відчуваючи за собою велику провину, що довів маму до серцевого приступу.
— Ох, сину, де ж це ти пропадав?
— Викликали мене в Полтаву, мамо, — збрехав Федько.
— Чого ж ти нам нічого не сказав?
— Та, знаєте, не встиг. Як одержав телеграму, так зразу й на поїзд.
— Чого ж вони тебе звали?
— Нову роботу дають мені, мамо. Годі тобі, кажуть, там працювати, треба йти на вищу посаду.
Мати слухає оту синову казочку, киває головою, але мало що розуміє: не так важливі їй зараз Федькові слова, як його присутність. Тільки тоді, коли Федько сказав, що має відразу ж їхати на нове місце роботи, вона так і стрепенулася:
— Та ти хоч кілька днів побудь коло нас!
— Не можна, мамо. Ніяк не можна. Я б і радий, так наказано ж завтра явитися... А як ви себе почуваєте?
— Та я що ж... Я нічого... От полежу, пересплю, а завтра і встану. Мені лиш би ви всі були здорові та щасливі... Ти вже, Федю, іди... Іди утіш Лесю, бо вона очі за тобою ви-
плакала...
— То ви спіть, мамо.
Федько тихенько вийшов. Постояв під дверима, прислуховуючись, чи не застогне мати, чи не покличе його назад. Але там було тихо. Тоді він пішов до жінки й сестри.
Олеся, дізнавшись, що чоловік збирається знову кудись їхати, розплакалась, а Таня з докором сказала:
— Не можеш хоч день почекати?
— Не можу, сеструню, не можу, — лагідно відповів Федько. Обійняв Олесю, шорсткою долонею обтер мокрі щоки. — Ну, годі, Олесю. Поплакала — й годі. Краще збери мені щось
поїсти...
— Надовго їдеш?
Таня щосили стримує сльози — кусає губи, а стримує. Що ж тоді буде, як і вона розплачеться!
— Не знаю, сестричко. Може, на тиждень, а може, й на
довше.
Брат ласкавий та ніжний. Отакий він завжди, коли відчуває за собою провину або хоче про щось попросити сестру.
— Таню, в мене до тебе просьба.
— Яка, Федю?
— Ти знаєш, де райпартком?
— Знаю.
— Занеси туди мій партквиток. Тільки як питатимуть, де я, скажи, що не знаєш. Залишив квиток і кудись подався... Зробиш, сестричко?
— Та де ж тебе подінеш: давай віднесу, — з ласкавою посмішкою говорить Таня.
— От і добре! — зрадів Федько. — А тепер дайте поїсти... Та не дивись ти на мене так, мовби я уже мертвий! — це вже до Олесі. — Не бійсь: чорти мене не вхоплять.