У просторій кімнаті було аж сизо од тютюнового диму. На підлозі валялися пріла солома, шмаття брудного паперу, якесь ганчір’я, а за столом при вікні сиділо четверо здорованів і засмальцьованими картами різались у підкидного. Вони так і завмерли, побачивши незнайомого у шкуратянці, в хромових блискучих чоботях. Світличний же підійшов до столу, простягнув руку до рудого, як вогонь, парубійка, що тасував саме карти, замість привітатися коротко наказав:
— Ану, здай і мені!
— А хто ви такі будете?
— Здавай, здавай, потім скажу!
Виграв. Здали вдруге — знову залишив рудого у дурнях.
Потім зібрав карти, подер і викинув у помийницю.
— Отак! Не вмієте грати, нічого й братися! — І, знову підсівши до столу: — Як же ви, хлопці, до життя такого дійшли? Брудно, запущено, добрий хазяїн і свиню посоромився б отут тримати!
— Ми не свині, — образився один із пожежників. А другий знову спитав:
— А хто ви такі будете?
— Буду я вашим начальником, — відповів Світличний. І вже іншим, категоричним тоном: — Ану зберіть мені всю команду! Та щоб одна нога там, а друга — тут! Даю п’ятнадцять хвилин.
Не п’ятнадцять хвилин — більше двох годин прождав Федько, поки зібралися всі дванадцять пожежників. То шукали Миколу, то не було Василя і Микити: навіть удома не знали, куди вони повіялись.
— А як десь загориться? — допитувався сердито Світличний, коли всі нарешті зібралися.
Ті винувато мовчали.
Світличний походив, походив, потім наказав:
— Надіти форму!
Пожежники сипонули до сарая. Вискакували звідти в касках, в брезентових робах, на ходу підперізувалися широченними ременями з мідними пряжками. Знову вишикувались, їли очима начальство.
Федько зняв у крайнього з голови шолом, гидливо потикав пальцем у потьмянілу, обкидану зеленню мідь:
— А це що?
— Шолом.
— Шолом? Нужники такими шоломами чистити, а ви на голови їх одягаєте! До завтрього надраїти, щоб горіло! І пряжки, і гудзики... Зрозуміло?
— Зрозуміло, товаришу начальник! — дружно закричали пожежники.
Потім Світличний оглядав пожежний інвентар. І тут було все запущено, мало що не павутинням посновано.
— Хіба вам пожежі гасити? — лютував Федько. — Вам собак дохлих возити! Та що ви на мене дивитесь? Ви на себе погляньте! На себе!.. Яким повинен бути пожежник? Пожежник як пройде по вулиці, то в усіх дівчат жижки затрусяться. А ви на кого схожі?
Остаточно вивели з себе Світличного коні пожежної дружини. Коростяві, вкриті збитою вовною мерини з обвислими животами сприймали Федькові гнівні епітети з покорою, притаманною глибокій старості.
— Орли! Змії!.. — знущався із одрів Світличний. — На ланцюгах, певне, виводите?
— Ми тут не винні, — хтось понуро із гурту.
— Скільки разів просили у голови, щоб дав людських коней — не дає...
— Ну добре, — урвав нарікання Світличний. — Коней я сам дістану. А решту... — повів він довкола рукою. — Поки все оце не блищатиме, не буде начищене, полагоджене, прибране, ніхто із вас не піде додому. Хоч десять діб будете поратись — не відпущу!
— Та ми що ж... Хіба ж ми самі не бачимо? Ми й самі були б раді, дак начальство... — загомоніли пожежники.
— Отже, домовились?
— Та чого ж, домовились!
І на тихому, сонному досі дворі пожежників закипіла робота. Розбиралися, змазувалися поіржавілі насоси, на розсохлі бочки набивалися нові обручі, мінялися колеса, а самі виїзди покривалися червоною фарбою. Зійшлися жінки пожежників, прибрали у хаті, вибілили усередині й зовні. За тиждень невпізнанно змінилася пожежня. Двір старанно підметений, будинок побілений, у великому сараї аж горять начищені насоси, радують свіжою фарбою два справжні виїзди. Пожежники ходять по-військовому підтягнені, чітко повторюють команди, а на каланчі сюди-туди походжає вартовий у сяючому шоломі.
Отоді й запросив голову райвиконкому Світличний. Привів, показав усе господарство, і голова, оглядаючи пожежний інвентар, тільки прицмокував та все хвалив:
— Молодці! Ну й молодці!
Коней Федько приберіг на закуску. Завів у стайню, показав:
— Бачите, які смертники?
— А що, коні як коні, — відразу ж зрозумів, куди гне Світличний. — Чим вони тобі не подобаються? Добрі, їй-богу, добрі коні! — хвалив, аж сам червоніючи од власної брехні, голова.
— Добрі! — так і фиркнув Федько. — Ану, хлопці, виведіть оцих крайніх та впряжіть у бричку: Миколу Пилиповича на службу одвезти!