— Та що ти? Не треба!.. — аж позадкував голова. — Я вже своїм як-небудь доїду.
— Нічого, ми вашого рисака позаду на поводу пустимо. Хлопці, кому я сказав!
Хлопці метнулися виводити конят, а перед очима голови — ганебна, нестерпна для кавалерійського серця картина: впряжені в бричку одри, він на бричці, а позаду — його гордий рисак.
— Ну, гаразд. Кажи, чого тобі треба...
— Хлопці, заводьте коней назад! — скомандував Федько і, обійнявши ніжно Миколу Пилиповича за плечі, повів геть із стайні.
— Всього четверо, Миколо Пилиповичу.
— Четверо? Кого?
— Коників. Отаких: на чотирьох ніжках, з гривами, із хвостами. І щоб не були при смерті.
— Та де ж я тобі їх візьму?
— А глитаїв розкуркулюєте?
— Ну, розкуркулюємо...
— А після них коні лишаються? От і дайте розпорядження... Ви тільки напишіть, а ми вже самі дістанемо.
— Ну, добре, ну, де вас подінеш. Приходь завтра — напишу. — І, повеселілий, вже з рисака прощався із Федором — А ти, я бачу, той!.. Іч який: у гості покликав!
Та Федькова радість була передчасною. Другого дня зустрів його Микола Пилипович, ховаючи очі:
— Ти от що... завтра зайди... Знаєш: не встиг іще вияснити. — Заходив Світличний і завтра, й позавтра; просив, вимагав, бив кулаком себе в груди, доводячи, що без коней — гріш їм ціна, що як де загориться, то вони доберуться хіба що охололий попіл розгрібати.
— Та відстань ти із своїми кіньми! — врешті не витримав Микола Пилипович. — Тобі одні коні у голові, а на мені весь район лежить! Пождеш — не помреш: в тебе ж поки що
не горить.
— Ах, так! — скипів Федько. Вискочив із кабінету, мало не збив із ніг якогось канцеляриста, що ніс гору паперів. — Ну, гаразд!..
Цілісінький день ходив хмара хмарою: пожежники боялись і підступитись до нього. Придрався до одного, що не так підперезаний, — вліпив наряд поза чергою. Накинувся на іншого, чого кімната не метена, — теж наряд навісив на шию. Добився, що всі поховались, як миші, — лютував уже наодинці.
Врешті щось надумався. Пирснув, покликав рудого пожежника:
— Панченко!
— Я! — обізвався той із-за стайні.
— Іди сюди, чого заховався.
Довго щось йому розтлумачував, і на шельмуватому обличчі рудого розквітав усміх. Ну й ну! Оце так придумав товариш начальник!
— Зробиш?
— Зроблю! Як не зробити!
— Тільки гляди, щоб усе шито-крито. Узнають — не одкрутимось од в’язниці!
Зібрав пожежників, розказав, як і що кожному робити.
— Зробимо, хлопці, — будемо з кіньми, — закінчив Світличний. — А не зробимо — довіку на оцих смертниках повзатимемо!
Серед ночі забемкав сполохано дзвін. Поплив понад сонним містечком, докотився аж до будинку голови.
Нарешті!
Федько, що й досі очей не зімкнув, схопився: куртку на плечі та на половину господаря.
— Миколо Пилиповичу, тривога!
Могутнє хропіння урвалося, кругла голова підвелася од подушки.
— Що?.. Га?..
— Горимо, Миколо Пилиповичу! — закричав Федько, і наче на ствердження його слів у хаті застрибав, заметався по підлозі і стінах кривавий відблиск.
Миколу Пилиповича вітром здуло із постелі. Скакав на одній нозі, матюкався, бо друга ніяк не пролазила в холошу, хоч цупив її, аж матерія тріщала, поки Федько застеріг:
— Та то ж ви сорочку вхопили!
— А ч-чорт!..
Пожбурив сорочку, хапав усе, що під руки підвернеться, — шукав штани, які кудись поділися. Гримав на дружину:
— Чого ревеш?! Одягайся! — І вже на Світличного:
— Біжи! Гаси!..
Федько вийшов із хати, став на порозі. Ясно і весело горів невеликий сарайчик, що примостився в глибині двору. Чутно було, як тріщала солома та від каланчі долітав невпинний тривожний дзвін: бем, бем, бем! У сусідніх дворах уже грюкали двері, долітали стривожені голоси, загавкали перші собаки.
З відром у руках вискочив Микола Пилипович. За ним із вузлом на плечах — дружина. Повів безтямними очима на Федора, запитав:
— Що горить?
Федько поступився, аби краще було видно, і в очах Миколи Пилиповича застрибали вогняні зайчики.
— Чого ж ти, іроде, стоїш?! — напустився він на Світличного. — Біжи за відром!
Скочив із ганку, швидко побіг до сарайчика, проливаючи воду, хлюпонув щосили з відра. У відповідь вогнище бухнуло іскрами, обсипало його з ніг до голови, і Микола Пилипович застрибав, матюкаючись та витрушуючи щось з-під сорочки.
Світличний виніс із сіней ще одне відро, непоспіхом пішов до колодязя.
— Все одно не поможе, — сказав він голові, що засапаним паровозом припер по воду. — Це що чайною ложкою в печі гасити... Щастя наше, що сарай не біля хати та вітру нема, а то враз загорілося б...