Микола Пилипович пожбурив відро, люто закричав на Федька:
— Пожежник, так твою перетак! Де твоя команда?
— А ви що, не чуєте? — кивнув Федько в бік безперервного дзвону. — І команда приїде... як коні дотягнуть...
Збігалися люди. З відрами, сокирами, вилами. До охопленого полум’ям сарайчика вже годі було й підступитись, тому полізли на хату: поливали на всяк випадок водою дах. Микола Пилипович уже не бігав: стояв, широко розставивши ноги, дивився, як вогонь пожирає будову.
Вже як провалилася покрівля і попадали стіни, у двір убігла пожежна дружина. Саме убігла, а не в’їхала, бо замість коней, впрягшись у голоблі, котили виїзд пожежники.
— А де коні? — кинувся до них Федір.
Рудий Панченко, кинувши дишло, голосно, щоб почули усі, а насамперед голова, відповів:
— Коні не довезли: на півдорозі попадали, товаришу начальник!
— Ага, — кинув красномовний погляд на Миколу Пилиповича Світличний.
Той тільки крекнув. Вже мовчав, не зронив ні слова, дивився, наче сторонній, як командує своїми бійцями Світличний. Тільки по тому, коли розтягли обгорілі стіни та залили їх водою, коли з безсилим сичанням погас вогонь, коли пожежники покотили свій виїзд із двору і розійшлися люди, Микола Пилипович сказав перед тим, як лягти до-
сипати:
— Ти от що... Нагадаєш завтра — напишу тобі бомагу на коні. Воно і справді той... Чого зуби скалиш?
— Я не скалю, Миколо Пилиповичу.
— Тож-то, що Миколо Пилиповичу... Дуже ви вже розумні всі стали... грамотні... Управи на вас не знайдеш...
— Ще будуть якісь вказівки, Миколо Пилиповичу? — поштиво запитав Світличний.
— Іди вже спати... пожежний начальник...
Пройшовши до себе в кімнату, Федько ліг, але заснути довго не міг: пригадував, як стрибав по хаті голова, засунувши ногу в рукав сорочки, трусився од беззвучного сміху.
Пізніше, коли Світличний повернувся із двома парами коней, Микола Пилипович, видно, дещо розкумекав, якась підозра закралася в його круглу голову. Стрівши увечері Федька, допитувався:
— Признайся: твої підпалили? Нічого їм не буде, ти тільки признайся.
Але Федько теж не з лопуцька. Дивлячись прямо в очі голови чеснющим поглядом, ображено відповідав:
— Що ви, Миколо Пилиповичу! Як ви могли отаке і по-
думати!
— Ну, гаразд... Ну, іди. Тільки тепер начувайся: прозіваєш пожежу — шкуру злуплю!
Федько сам із нетерпінням чекав такої оказії. День і ніч стирчав на каланчі черговий, марно вдивляючись в далечінь, і Світличний, йдучи на службу, щоразу з надією поглядав догори. Але дзвін мовчав. Мовчав, мов на глум. А в конюшні били копитами застояні коні.
Вже йому почали насинатися пожежі. Чорні, як сажа, коні, вогняні, по вітру розмаяні гриви... Дзвін, що волає на сполох... Шалений перестук копит...
Та пожеж не було. Не було, хоч підпалюй.
І тоді, щоб не обростала команда салом, затіяв Світличний навчати бійців військовій справі. Позичив у Миколи Пилиповича шаблюку, принесену із громадянської, дістав сідла — взявся робити із пожежників джигітів. Щоб птахами злітали у сідла, щоб картинками сиділи на конях, а не собаками на тинах. Щоб уміли на повнім галопі зупинити коня, не перелетівши при цьому через голову, зрубати шаблюкою лозину чи підхопити шапку з землі.
І сипались, як горох, нещасні пожежники з коней, викручували руки важкенькою шаблюкою, стогнали од важкої науки, та Федько не давав спуску нікому: ганяв до циганського поту. А як помітить, що хтось починає сачкувати, так визвіриться, так гаркне, що й душа похолоне.
Кілька разів навідувався Микола Пилипович. З видимим задоволенням стежив за навчанням, крутив схвильовано вуса, схвально похмикував:
— Добре! Їй-богу, хлопці, добре!
Не витримував: брався показувати, як правильно тримати шаблюку, щоб не вивихнути кисть, як на повнім скаку, звісившись із сідла, підхопити шапку з землі. Розчервонілий, аж сизий, злазив з рисака, витирав хустиною спітнілу голову, обіцяв:
— Ось дістану вам пару гвинтівок — учитиметесь, хлопці, стріляти. Щоб буржуєві прямо межи очі!
Підшукав Світличному постійне житло: кімнату в невеликому будинкові посеред ошатного подвір’я, що переходило в густий вишняк. Сам привів Федька на нову квартиру, гасячи вогники в невеликих хитреньких очах, сказав:
— Оце можеш і сім’ю сюди перевозити. Бо поки там надумаються дати відповідь... А тобі нічого тут холостякувати — байстрят по світу пускати!