Виділяючи Світличному квартиру, голова знав, що робив: у великій кімнаті, що дихала холодною пусткою, за день, за другий люто занудьгував Федько за Олесею. За Олесею, за Івасем, за ласкавим сімейним вогником. Що де б ти не був, звідки не повернувся, він завжди зустріне тебе привітно й ласкаво, обігріє, обсушить, вдихне нові сили. Що не погасне ніколи для тебе, хай усі люди одвернуться, зречеться тебе весь білий світ.
Обставивши сяк-так кімнату, Федько поїхав у Хоролівку, забрав дружину і сина. Вмовляв маму і сестру, щоб покинули все та їхали з ним, однак мама нізащо не хотіла розставатись із татовою могилкою:
— Як же я його залишу одного?
І вже трясеться сива голова, тремтять ображено губи.
Таня теж не проявила особливої охоти: тут мала хоч яку-небудь роботу, а там хто його знає, як обернеться. Добре, якщо вдасться Федькові десь її влаштувати, а то сядуть йому всі на шию. До того ж боялася лишити маму одну. Мама за останній час дуже подалася, її враз прибила старість, придушила до землі, хукнула холодом в очі, гасячи рештки бадьорості. І вона ходила, ледь переставляючи ноги, тихенько стогнала — грала у болісну дудочку.
Тож Таня на всі братові умовляння сказала, що краще буде, коли він поїде поки що без них.
Та минуло всього два дні, як їй довелося гірко розкаятись, що не послухала брата: Таню звільнили з роботи.
Ще раніше, відразу ж після того, як Федька вичистили з партії, відчула Таня різку зміну в ставленні до неї колег по роботі — працівників районної контори «Утильсировина». Всі, хто радісно й приязно вітався із нею напередодні, сьогодні уникали її, а якщо й віталися, то намагалися зробити це якомога непомітніше. Головний бухгалтер, безпосереднє її начальство, який ще учора упадав біля неї, лестив так, що Тані було аж незручно, сьогодні холодно і якось аж вороже буркнув під ніс на Танине «добридень». І навіть Танин сусіда, який увесь свій вік просидів за канцелярським столом і хвалився тим, що він не має ворогів, навіть той не відповів на якесь зауваження Тані, а нервово хихикнув і злякано зиркнув у бік бухгалтера. Бухгалтер же протер окуляри, і, коли їх знову надів та глянув на Таню, їй здалося, що він замінив стекла крижинами.
— Дехто забуває, що під час роботи треба працювати, а не займатися сторонніми розмовами, — строго зауважив, дивлячись поверх Таниної голови.
Таня знітилася, кров болісно обпалила їй щоки, і решту дня вже просиділа мовчки, низько схилившись над паперами.
Вдавала, що ретельно працює, хоч не бачила жодної цифри — все розпливалося перед очима, повними сліз.
Ота стіна, що враз виросла довкола неї, ставала все глухішою та холоднішою. І хоч Таня розуміла, до чого йдеться, хоч плакала ночами від образи й розпуки, кулаком затуляючи рота, однак продовжувала ходити в контору: що вона робитиме, куди подінеться, коли її виженуть?
Але так довго тривати не могло. Це розуміла і Таня, і її начальство, яке дратувала нерозумна упертість Світличної, що не хотіла тихо-мирно подати заяву.
Поверталася додому, наче сліпа. Вже не було ні образи, ні сліз — все перегоріло під час зборів по чистці, лишився тільки тупий біль у голові та сіра, позбавлена будь-якої надії безвихідь.
Зупинилась над річкою. Коли проминула власний будинок, як вийшла за місто, не могла пригадати.
Стояла на низькому трав’янистому берегові, над самісінькою водою, що, чорна, холодна, густа, повільно текла мимо, і відчувала, як щось тягне її в оту глибизну, підштовхує м’якими долонями, скрадливо нашіптує в самісіньке вухо: «Ну, ну, всього лише крок — і все скінчиться!..» І здається вже Тані, що сам берег починає осідати під нею: ось-ось обвалиться та й шасне разом із нею у воду.
«А як же Андрійко?..»
Все ще не в змозі одірвати погляд од чорної гіпнотизуючої поверхні, Таня одступає крок, другий, третій... Очі у неї болісно розширені, в чорних зіницях ячать страх і сум’яття. І коли врешті-решт одірвалася, повернулася спиною до річки — побігла, задихаючись од жалю до сина.
До вечора не відпускала його від себе. Була ніжна, як ніколи, не могла натішитись. І коли лягла спати, поклала його поруч із собою.
— Мамусю, ти замерзла? — питався Андрійко.
— Нічого, Андрійку, спи, — пестила його Таня, стримуючи нервове тремтіння: перед очима знову спливла річка і чорні долоні, що підступно штовхали у спину.
Андрійко, притулившись до неї, заснув. Таня довго не спала, думаючи, як далі жити. Лишалося одне: шукати роботи. Де-небудь, якої-небудь, аби лише протриматися, не пірнути на дно.
В пошуках отієї роботи минув не один день. Зранку виходила Таня із дому, обходила установу за установою, висиджувала довгі години, чекаючи, поки її приймуть.