Іноді її обіцяли прийняти на роботу, казали писати заяву.
Та як тільки взнавали, що вона сестра Світличного, дочка попа, колишня дружина куркуля (прямо-таки наче навмисно підібраний букет!), як тільки про це взнавали, одразу ж повертали заяву. Коли різали святу правду у вічі, коли відмовляли більш делікатно. Але Тані було од цього не легше.
Зустріч із Ольгою сталася зовсім випадково: якби Таня трохи затрималась удома, хтозна, як склалася б подальша її доля. А так наче хто квапив її поскоріш вийти із дому. Тож кажіть після цього, що немає Бога на небі! Він таки є, тільки по-різному його називають: хто — богом, хто — вдачею, хто — щасливим випадком.
— Товаришко Світлична?
Таня аж здригнулася од несподіванки: перед нею стояла товаришка Ольга. В чобітках, у шкіряній куртці, в червоній хустині. Червонощоке обличчя пашить здоров’ям, задоволенням від життя.
— Як живеться?
— Як мені може житися!
І вже одвертається, ховає од товаришки Ольги непрошені сльози.
— Постійте, постійте, як це — вичистили? Ану, розказуйте все!
Слухала Таню, щораз більше супилась. Врешті не ви-
тримала:
— А ви що хотіли, щоб із вами панькались? Ми своїх класових ворогів по голівці не гладимо!
— Який же я ворог? — спалахнула Таня. Смикнулася піти геть, але не так легко вирватись од товаришки Ольги:
— А ви не ображайтесь: життя є життя... я це не для того сказала, щоб вас спекатись...
— Навіщо я вам? — спитала все ще ображена Таня. — Пустіть, я піду.
— Зачекайте. Не будьте такою гарячою... Може, я вам хочу допомогти... Підете до мене учителькою? — І не чекаючи згоди: — Завтра зранку заїду, заберу вас із собою... Де живете?
— Ось по цій вулиці... третій будинок... — відповідає зовсім уже розгублено Таня.
І вже тоді, як товаришка Ольга пішла, згадала, що навіть не подякувала: стояла дурепою, блимала очима.
Господи, хоч би скоріше настав ранок!..
А що, як вона роздумає? Або не вдасться добитися призначення?..
Ні, тільки не це! Що завгодно, тільки не це! Вбігла до хати:
— Мамо, я працюватиму вчителькою!
Не діждалася, що відповість вражена мати, побігла в іншу кімнату, вхопила сина на руки:
— Андрійку, твоя мама буде вчителькою!
І лише тоді, як повернулася із сином на кухню та знову побачила маму, яка сиротою сиділа на ослоні, лише тоді подумала Таня про те, що вона за цією нежданою радістю зовсім забула про маму, яка от сидить, немічна, квола, підточена хворобами й старістю, самотня, здається, всіма забута, навіть рідними дітьми. Яка, це Таня знає напевно, нізащо не поїде з нею, не покине оцієї домівки, у якій — все її життя, всі її спогади: і тато, і діти, і власна, їм віддана молодість.
— Мамо! — благально звернулася Таня. — Поїхали зі мною, мамо!
Мати зводить на неї вицвілі очі, хитає білою головою:
— Їдь уже, дочко, сама...
І як її не вмовляє дочка, твердить одне:
— Як же я його... самого... покину?
Могильним смутком віє від оцих слів, покірною печаллю людини, яка вже наполовину розсталась із життям, не знає, хто їй ближчий: оці, що коло неї, чи оті, що в могилах...
— Бери Андрійка, і хай тобі Бог помагає...
Тоді Таня домовляється про інше. Добре, хай мама лишаються, а вона буде якомога частіше навідуватись до неї. І ще одна просьба...
— Яка, дитино моя, в тебе просьба?
Щоб мама погодилася на чужу поміч. Таня домовиться із сусідкою, аби та приходила хоч раз на два дні.
— Та навіщо мені тая поміч, — пробує заперечити мати. Але Таня стоїть на своєму. Тут уже вона не поступиться.
Не хоче мама їхати з нею, це її воля, але вона нізащо не залишить маму без догляду.
— Та гаразд, — згоджується натомлено мама. — Ти, дочко, збиралася б потроху... А то заїдуть, а ти не зібрана...
Товаришка Ольга заїхала аж о дванадцятій дня: довелося витримати справжній бій із завідуючим райнаросвітою, поки добилась призначення.
— Ти що, здуріла! Не знаєш, хто така Світлична!
— Знаю, — спокійно мовила Ольга. — Але це вже хай у тебе голова не болить: не тобі працювати із нею.
— Та в нас і так кадри захаращені попівськими дочками! — закричав зав. — А ця на додачу ще й жінка куркуля!
— Вже не жінка, — заперечила Ольга. — Вона од нього пішла ще до розкуркулення.
— Це не міняє справи!
— Ти напишеш наказ чи не напишеш? — набридла врешті- решт товаришці Ользі оця безплідна дискусія.
— Не напишу.
Товаришка Ольга різко звелася, вийшла з кабінету. Постояла, кусаючи губи, рішуче хитнула головою й пішла до райкому.