У приймальні Гінзбурга було повно народу.
— В себе? — запитала Ольга у секретарки і, коли та відповіла, що у себе, товаришка Ольга на правах старого працівника райкому не стала чекати черги — пройшла прямо до кабінету.
Григорій саме розмовляв із якимось чоловіком, по одягу селянином. Глянув на Ольгу, звівся, всміхнувся, простягаючи руку:
— Ольга! Якими вітрами?
— Я до тебе. Не заважатиму?
— Ні, що ти! Почекай тільки, ми з товаришем закінчимо...
Ольга примостилася на дивані. Нетерпляче постукуючи носком чобота, дивилася на Григорія. Лише зараз помітила, як він посивів, і чомусь ота сивизна навіяла сум. Вона труснула головою, сердито подивилася в спину селянина, що все ніяк не міг закінчити розповідь: тягнув та й тягнув, наче їхав волами.
Врешті той, подякувавши, пішов, Гінзбург повернувся до Ольги:
— Ну, як живемо? Як там Василь?
— Живемо непогано, — відповіла Ольга і відразу ж приступила до справи: — Товаришу Григорій, у мене до тебе прохання.
— Прохання? — посміхнувся Григорій із Ольжиної наполегливості. — Ну, що ж, давай, яке у тебе прохання.
Вислухав Ольгу, похитав головою:
— А ти знаєш, як зараз питання стоїть?
— Але ж я ручаюся за Світличну! — гаряче заперечила Ольга. — Квитком партійним поручуся!
— Отак зразу й квитком? — сміється з отієї запальності Гінзбург. — Ну, що ж... коли комуніст бере когось на поруки, ми не можемо йому не довіряти.
Підняв трубку, попросив:
— З’єднайте, будь ласка, з райвно. — І коли там озвалися: — Це Гінзбург... Здоров... Нічого, нічого... Ну, гаразд, годі про це... Слухай, чому ти не хочеш призначити Світличну?
Трубка потріскувала, пищала. Ольга подалася наперед, намагаючись почути, що відповідає завідуючий, але не могла розібрати й слова.
— Так... так... — Гінзбург уже нетерпляче. — Ну й що із того, що дочка попа? Хіба мало їх вчителює в районі?.. Так вона ж за Світличну ручається! Бере під свою відповідальність... Так, підтримую! Якщо хочеш, наказую!.. Наказую!..
Кинув трубку, помовчав, гасячи гнів, потім глянув на Ольгу. І у великих, мудрих і добрих очах Григорія золотим розсипом заіскрився теплий смішок.
— Ну, от... В яку ще історію ти мене вплутаєш?
— Більше ні в яку, — розсміялася Ольга, тиснучи на прощання Гінзбургові руку. — Будеш у наших краях, заїжджай. Бо щось ти забюрократився, став одриватись од мас.
Із завідуючим районною освітою більше не бачилась: перестріла її у приймальні секретарка, ображено сказала:
— Ось вам наказ. Розпишіться.
Ольга, посміхаючись краєчком вуст, старанно розписалася, взяла наказ, пішла геть: їй наплювати, сердяться на неї чи ні! Головне, що добилась свого.
Воювала ж вона за Таню зовсім не тому, що жаліла її, а тому, що у школі, якою вона завідувала, і справді бракувало учителів.
Та хіба тільки в неї! Тисячі, мільйони дітей, повісивши через плече торбинки, вирушали до школи. І коли б злетіти в той ранній час високо вгору, так високо, щоб охопити зором всю Україну, можна було б побачити, як майже з кожної хати, з кожного двору виходить малеча та зливається краплина до краплини в рухливі струмочки. Можна побачити, як стікаються оті струмочки до шкіл — і ясніють потім допитливі озерця дитячих очей, і шелестять сторінки букварів та зошитів, скриплять неподатливі пера, сопуть від натуги Васильки та Ганнусі, незвичними зубами гризучи «граніт науки». Такий міцний, такий неподатливий, що аж піт проймає, аж призводить до отієї події, після якої такий же маленький сусіда на запитання вчительки: «Скільки буде — два додати три?» — підніма високо вгору руку свою та й голосно скаже: «Маріє Остапівно, а Василько повітря зіпсував!..» — «І неправда, і не зіпсував!» — заллється червоною фарбою Василько. І мудра Марія Остапівна, звичайно, повірить йому, а не добровільному донощикові, бо із власного дитинства знає, який нелегкий хліб — наука.
Минає день, залягає вечір — не порожніють шкільні подвір’я: до пізньої ночі сяють вікнами школи, доноситься бджолиний гул голосів, зосереджений шелест сторінок. За партами, ледь протиснувшись, зігнувшись удвоє, сидять уже не Васильки та Ганнусі, а їхні батьки, старші брати й сестри, потіють не менше, аніж малі над «Букварем». Бо міцний той граніт, ой, міцний! І якщо не піднімає хто руки, то тільки тому, що немає в цих учнів святої безпосередності дитинства. І так же походжає перед ними Марія Остапівна, тільки в неї уже натомлений голос, і шумить у голові, і щемлять натруджені очі.
А потім, коли всі розійдуться, коли в порожньому класі дріматимуть парти, і дошка, й розбухла од крейди ганчірка, і карти на стінах, коли навіть намальований Дарвін заплющить очі, одне вікно ще довго світитиме в темряву: Марія Остапівна, потираючи скроні, щоб відігнати дрімоту, готуватиметься до наступних уроків, перевірятиме учнівські зошити.