Коли ж Таня заїкнулася про ціну, господиня замахала
руками:
— Та Господи, що ж про це наперед говорити! Поживете, побачите, мо’, іще вам у нас і не сподобається... Правда ж, старий?
— Ти краще, стара, сип борщ та запрошуй Олексіївну з малим до столу. Вони ж проголодалися з дороги, а з твого язика ситий не будеш.
Таня спершу побоюється суворого та неусміхненого господаря: не день і не два звикатиме до нього. Все їй здаватиметься, що Васильович на неї гнівається. Причиною тому були, мабуть, зморшки на худому, рідко коли голеному обличчі: затужавілі, аж закам’янілі. Старанний плугатар походив по тому обличчі, не лишив незораним жодного моріжка, оборав і спереду, і ззаду. На два десятки років здається Васильович старшим од брата Івана (в того шкіра, як на бубоні, так і блищить, тільки побіля безжурних очей веселі пучечки зморщок), хоч насправді, якщо вірити старим людям та батюшці, різниця між ними — п’ять років.
Васильович став спинатися на ноги вже після громадянської. Повернувшись додому, кілька днів ходив у довгополій шинелі, у високій будьонівці з вшитою п’ятикутною зіркою. Разом із щасливою Данилівною, яка не зводила із нього очей, провідував численних родичів, сватів і кумів; пив самогонку з тонких склянок, з полив’яних кухлів, заїдав, чим послав господарям Бог, а потім, строгий, випрямлений, на всі військові гудзики застебнутий, сидів за столом і розповідав принишклим людям про далекі краї, про чужі народи. Закінчував завжди одним і тим же:
— Де не бував, а такої землі, як у нас, не доводилося бачити. В нас руку по плече устроми — чорнозем, а там — то піски, то суглинки.
Зайшов і до брата, до Йвана. Як сипонули назустріч Приходьченкові потерчата, замало не повалили! Роздавав дітям гостинці, цікавився:
— Де ти їх, брате, стільки й нажив?
— На войні! — скалив веселі зуби Іван. — Тіки ти, брате, на конику та із шаблюкою, а ми з Хведорою на перині та попід ковдрою. Як ухоркаєм противника, так і побєда: Ванько альбо Маня в колисці гойдається!
— Ти, я бачу, такий, як і був... Як же ти їх годуватимеш?
— А чого б це я мав їх годувати? Я своє діло зробив, а теперечки Радянська влада хай їх годує!
— Весело, бачу, живеш, — похитав осудливо головою
Микола.
— Журитися немає чого. Наша влада теперечки чи не наша?
— Наша то наша, тільки щоб од таких веселунів, як ти, вона од голоду в кулак не почала свистати, — продовжував брат. — Влада, брате, по нас із тобою рівнятиметься: ми з тобою зуби на полицю закинемо, то й вона своїми клацатиме. Ми з дурного розуму в дранті стрибатимем, то й у неї у горщику ложка суха торохкотітиме... Отак воно, брате: які ми, така й влада над нами.
Сиділи потім за столом обидва Приходьченки, рідні брати, а наче й не однієї матері діти.
Походив, провідав Васильович усіх, кого треба, а тоді як одрізав: скинув військову одіж, густо притрусив тютюном, поклав у скриню аж на самісіньке дно — годі! Помахали шабельками, постріляли, побавились у світову, а теперечки пора братися за діло: бач, он земля лежить, під бур’янами дичавіє. І міцними зубами, зголоднілим нутром вгризся у працю. Сердився на день, що короткий, на ніч, що задовга, на Бога, який вигадав суботу й неділю, аби веселити нероб, плодити ледарів та волоцюг.
В перше ж літо прибрав колоду, що лежала під тином од вулиці, ще, либонь, дідом завезена. Почорніла, вичовгана до блиску, збирала вона майже всю вулицю в погожі недільні дні або на свята. Мостилися на ній жінки почесати язиками, поськатись одна одній у головах; сідали статечні чоловіки погомоніти, спробувати, у кого «луччий тютюн». А як темніло та висівалися зорі у небі, приходили парубки і дівчата. Ці більше руками, аніж язиками. І, бувало, заверещить
перелякано-щасливий голос дівочий, а слідом парубочо-
збентежене:
— Тю, дурна! Та то ж я ненарошне!..
Для Васильовича всі ті розмови, всі оті ляси, пусті балачки, дурні теревені, все оте марнування дорогоцінного часу — ніж гострий у серце. Терпів-терпів і врешті не витримав: закотив колоду до двору та й попиляв на дошки.
— Щоб ти з них собі труну зробив! — лаялися жінки, проходячи мимо того місця, де лежала колода.
Та Приходько не збирався так скоро вмирати: пустив дошки на нового воза. І, може, від того, що пам’ятали дощечки веселі розмови, пісні, дівочий щасливий сміх, віз був легкий та дзвінкий, і його залюбки, ніби граючись, котили по вулиці коні.
У перший же рік після повернення із громадянської обрали його до сільради. Хотіли й на другий (людина ж була як людина, не стала при владі собакою), одпросився у зборів. Стояв перед натовпом високий, худий, жилавий, притискав до грудей шапку: