— Люди добрі, помилуйте! Хай іще хтось у начальниках походить. А мені ж треба діло робити: землю орати, сіяти, державу нашу зодягать, годувать... А якщо вам уже наш рід такий милий та любий, оберіть мого брата Івана. Він уже давно тихцем портфелю купив і язика щоденно об камінь мантачить...
Посміялися, порадилися, зважили на слізне прохання й до складу сільради замість Миколи обрали Івана.
З того часу ще більше віддався хазяйству Микола: виводив із поля бур’яни, сіяв тільки високосортну пшеницю та жито, збирав найбільші врожаї. Ще й нахвалявся:
— От заждіть: розживемося як слід, то й німцям носа втремо!
Вирубав старий дідівський сад — лишив тільки грушу біля хати та вишняк в кінці двору, — натомість з’їздив у Полтаву, привіз саджанців яблунь, слив, груш, не бачених досі абрикос. Ходив коло них, як біля дітей, обкопував, удобрював, обв’язував на зиму соломою, щоб не померзли та не погризли зайці, а весною білив вапном. І стояли молоденькі деревця у біленьких панчішках, наче вбрані на свято: любо-мило було на них глянути. Приходили люди — нікого не гнав із саду Васильович: водив, показував, якої породи оця яблунька чи ось оця грушка, а коли сад почав плодоносити, то й вгощав. Бо не було для нього більшої втіхи, коли гість, надкусивши, хвалив оте яблуко.
У перші роки господарювання, особливо улітку, коли кожна хвилина була на рахунку, Васильович рідко ночував у постелі. Більше на возі, вкрившись тоненькою рядниною, а не кожухом, щоб не проспати світанку. З роками шалений той запал трохи вщух, вгамувався, став горіти рівним, утихомиреним вогнем. Васильович не надривав собі жили в роботі, і полінце, яке клав під подушку, щоб не проспати, давно уже згоріло в печі.
Данилівна теж підібралась до пари — не всидить і хвилини без роботи. Та й коли ж їй було звикать до тих лінощів, як ізмалку росла сиротою. Все по наймах та по наймах. Навіть на світ народилася — не зустріла привітного усміху...
— Та ні, ви не так! — перебиває Данилівна. — Ось дайте лучче я розкажу. Як народилась ото я, дак мене зразу й скупали у мертвій воді...
— У мертвій?
— Еге ж, у мертвій. Мати після родів зразу ж і померли, а мене взяли та в отій воді, що їх обмивали, й скупали: «Чого воно мучитиметься, хай іде слідом за матір’ю!» Ото так... А я собі живу та й живу, — сміється Данилівна, видно, потішена тим, що перехитрила отих, які купали її у мертвій воді.
У вісім років пішла в найми. Наймитувала, щоправда, й раніше, але то так, лише гуси пасла, свиней завертала. А це вже віддав тато-небіжчик у чужу сім’ю, завіз аж за двадцять верстов.
Головою всьому у тій сім’ї була мати — жінка з важким обличчям, із суворими бровами над чорними, як вугілля, очима. Нащо уже син, і той кляк перед нею. Жонатий був, сам дітей мав, а стане перед матір’ю — тремтить, як школяр.
Орали якось у полі: молодий хазяїн за плугом, Палажка поганяла волів. До обіду набила ноги, наморилася — стерня так і пливла перед очима, гойдалася під ногами, немов колиска. Посідали під возом обідати. Хазяїн розв’язав торбу, дістав півхлібини, шмат сала. Відірвав скибку, простягнув наймичці: «На!» Сала ж не дав: сам уминав, аж приплямкував.
Палажка ковтала зачерствілий хліб, намагалася не дивитися на сало.
Ось хазяїн глипнув на дорогу, побачив людей, наказав: «Як будуть питати, чого без сала, скажи, що не їси». — «Хліб та сіль, Хвилимоне!» — підійшли до воза дядьки. — «Дякую». — «А чого це твоя наймичка хліб один їсть?» Палажка опустила голову, перестала жувати — «Та ото ж таке дурне, що не їсть! Давав, а воно не бере! Видать, що в них зроду-
віку сало не їли...»
— Еге, отакечки і сказав, — стверджує Данилівна. — Зроду-віку не їла... А де б же я його, чоловіче добрий, їла, коли по чужих людях змалку росла?..
Набачилася Палажка у наймах всього. Була і бита не раз, і голодна, дошкуляв їй і холод. Та найбільше дісталося їй уже в інших хазяїв, що виїжджали щороку на плавні: жати на продаж очерет.
В Палазі тіло — своє, а одежина — хазяйська. То хазяйка й наказує: «Підтикай, Палажко, сорочку повище, а то за один раз подереш... Підтикай, підтикай, підглядати тут нікому!.. Та гляди, серпа не загуби!.. Ну, з Богом!..»
І лізе Палажка в болото, в густі очеретяні хащі, задираючи повище сорочку, щоб, не доведи Господи, не подерти об гострі, як бритва, зрізані вже очеретини, об зазубрені, наче у пилки, листки осоки. Вилазить потім з болота вся у крові, так наче від стегна до п’ят шкіру із неї іздерли. Зате сорочка цілісінька — ніде ані дірочки.
«Нічого, до весілля загоїться!» — втішає Палажку ха-