зяйка.
В шістнадцять років вона вийшла заміж. І хоч батько Миколин плакався, підпивши на весіллі («Я ж думав, шо в мій двір кіньми в’їдуть, а воно пішки прийшло!»), хоч і запитували єхидно Миколину матір сусідки, чи багатий посаг узяли за молодою, однак Палажка не каялась у тому, що в перший же вечір, коли Микола провів її із вулиці, поцілував та запитав: «Підеш?» — вона не маніжилась, не набивала собі ціни, а відразу ж сказала: «Піду».
Не каявся і Микола. Бо на що уже він був лютий до праці, але ніколи не доводилося підганяти молоду свою жіночку, а скоріше підтримувати, щоб дурне не підірвалося.
— Цьому Миколі сам чорт дитину колише! — гомоніли поміж собою дядьки — За таку жінку ще доплачувать треба, не те що посаг вимагати!
А молодиці казали, що в Палажки легка рука: ото уже як вродилось із легкою рукою, то й із попелу пасок напече!
На чийому боці була правда, невідомо, тільки й справді у Миколи та Палажки кури неслися, немов хотіли догодити хазяйці, корова давала найбільше у всьому селі молока, та такого, що ложку постав — не впаде.
Якось в Івана опоросилася свиня. Поросята як поросята — рожеві, веселі, ссуть, аж захлинаються, лише одне таке нікудишнє, таке згорблене й синюшне, що Іван узяв його за хвоста, аби викинути на гнойовисько.
Ото саме тоді, коли він виносив із сажа вниз головою порося, і нагодилась Палажка.
— Куди ти його, Іване?
— Віднесу на вгород та посаджу: свиня добра виросте!
— Дай краще мені.
— Тобі що, покійник потрібен у хату?
— А може, і вихожу...
— Та бери, я ще й спасибі скажу! Хоч труну не треба буде збивати та на батюшку розорятись...
Палажка ухопила синюшника, притулила до грудей, понесла додому. За кілька днів Микола, зустрівши брата, сердито пообіцяв:
— Я тобі, брате, цього повік не забуду!
— Тю не тебе! — витріщився Іван. — Сказився, чи що?
— Сказився б і ти! Ось я твоїй жінці не порося — бичка коростявого підкину. Як покладе його на ніч між собою й тобою, так подивлюся, що ти мені скажеш!
Іван, розкумекавши, в чому річ, аж падав од реготу. Гукав услід розгніваному братові:
— Стережися, Миколо, бо як підросте, то вона тебе — в саж, а його — за господаря!
А за три місяці якось Палажка показала Іванові чистого, рожевого, веселого кабанчика, що йому можна було б сміливо і всі шість місяців дати. Іван тільки потилицю чухав. А коли прийшов додому, накинувся на жінку:
— Ти тільки дітей умієш плодити, а щоб по хазяйству, то на тобі й чортяка не в’їде!
— А що там таке?
— А таке, що у людей свині як свині, а наших хоч сідлай! Рисаки рисаками!..
Вміла Данилівна хазяйнувати, вміла й чистоту довкола наводити. Вибілить, вишарує — стіни аж світяться. І всередині, й зовні. Ще й підпереже попри самій землі червоною охрою. Посуд увесь так і горить: кожен чавунець та сковороду до дірки протре, аби блищало. Ота любов до чистоти мало не завела Данилівну у велику халепу.
Сталося це вже під час громадянської. Чоловік іще десь воював — надсилав коротенькі листи, що живий-здоровий, та все нагадував, щоб не взівала землю, коли наділятимуть. Данилівна слухала, витирала сльози, тягнула хазяйство за обох.
Якось у селі зупинилася частина червоних козаків — п’ятеро стало на постій до Данилівни. Худющі, наморені, сіли їсти, а очі злипаються. А молоді ж, молоді: ну, може, років на два старші од її Василька! Правда, той, що в них за командира, трохи старший, та й не нашого, видать, роду, бо ніс крючком, брови шнурком і очі чорні, так і горять.
Жалко їх Данилівні, жалко до сліз. Сидить, підперши кулаком щоку, дивиться, як їдять — ганяють попід сірою шкірою гострі жовна, зажурено думає: «Це ж і мій десь отак... І чого оці чоловіки все воюють? Чи місця під сонцем немає, чи землі обмаль?.. Б’ють один одного, а в матерів та жінок серця кров’ю спливають...» Коли лягли спати, Данилівна не витримала:
— Ви, хлопці, хоть сорочки свої познімайте! Я їх вам поперу та до ранку й просушу.
Не брикалися — постягали. Постелила ж бо їм Данилівна на долівці на запашному сіні такі чисті полотняні простирадла, що аж страшно було на них лягати.
Забрала оті сорочки, ще й спіднє забрала, нагріла води та й заходилася прати. Віджала, повикручувала, розвішала, зайшла ще раз до хати, де мертвим сном спали бійці. І все їй щось наче муля, все немов чогось недоробила. Поглянула на божницю, зрозуміла, в чім річ.
Там стояв прапор — точнісінько церковна хоругва, тільки не хрест угорі, а червона зірка. Той самий, що з ним уїхали до села червоні козаки. Весь прокурений, закіптюжений, він звисав важким полотнищем, посічений, пробитий осколками й кулями. Ні, не могла Данилівна на нього, на такого, й дивитися! Тихенько взяла, винесла геть із хати, одпорола, позалатувала старанно всі дірочки та й намочила у жлукті: хай одкисає, одпарюється од своєї й ворожої крові!