— Та це ж я! — пояснила, тикаючи пальцем у літери. — Приходько Палажка Данилівна вишивала. Ото як знайшлася у мене Галя, я його й вишила...
— То ви вмієте читати й писати?
— Та де там!.. То сусідка мені написала, а я вже по наведеному й вишила.
— Давайте я вас буду навчати, — пропонує Таня, рада все зробити для оцієї жінки. — Це зовсім неважко!
— Ой спасибі, голубонько! Тіки ви вже спершу навчіть молодших, а мене старий і так не розлюбить.
Ця розмова відбулася пізніше, коли Таня вже обжилася у Приходьків, трохи оговталась у школі і не тільки навчала дітей, а й почала вести лікнеп. І таки умовила Данилівну сісти за парту поруч із такими ж, як сама, неписьменними жінками та чоловіками.
Але це буде трохи пізніше. А поки що Таня заходить до класу, заходить разом із товаришкою Ольгою. І та, відповівши на дитяче «добридень», відрекомендовує Таню:
— Діти, оце вам ваша навчителька Тетяна Олексіївна Світлична...
Таня підходить до столу, обпирається на нього долонями, і ноги у неї трохи тремтять, і пересихає у горлі.
— Добридень, діти! — каже вона — Давайте познайо-
мимось!
Малюки дивляться на неї, принишклі, зацікавлені, насторожені, — тридцять пар очей, тридцять натур, тридцять характерів. Дивляться на молоду вчительку, яка не тільки учитиме їх читати й писати — від якої багато залежатиме, ким вони виростуть.
Не можна сказати, що з першого ж дня в Тані все пішло як по маслу. З дітьми ще сяк-так, хоч не раз ловила себе на тому, що починає втрачати терпець, коли котрийсь із учнів ніяк не може засвоїти найпростіших, здавалося б, речей.
— Яка це літера, діти?
— Ги-и! — кричить дружно клас.
— Так яка це, Петрусю, літера?
Петрусь, який щойно кричав разом з усіма, спантеличено блима очима.
— Ну, яка?.. — допитується Таня. — Ти ж її щойно вимовляв. Що тут намальовано?
— Гарбуз.
— Вірно, гарбуз. То яка це літера?
— Гарбуз.
— Сідай! — не витримує Таня. — Галю, скажи ти, яка це літера?
Галя зиркає хитренько на свого сусіда-невдаху, голосно відповідає:
— То літера «ги»!
— Правильно, літера «ге». Сідай, Галю... То що тут, Петрусю, написано?
— Гарбуз, — приречено говорить Петрусь. Можна його зараз хоч убити, а він нізащо не згодиться, щоб гарбуз називати на «ги»!
Потім удома, пригадуючи урок, Таня клянеться більше не гніватись, бути стриманішою, хай десять, двадцять разів доведеться пояснювати одне й те ж. Не сердитись навіть тоді, коли всі діти принесли по десять паличок для лічби, а Петрусь приволік усього одну, зате таку, як пужално, ще й у візерунках. І довго не згоджувався проміняти її, отаку велику й красиву, на якісь там нікудишні дрібненькі палички...
З дітьми все ж було легше, навіть із такими, як Петрусь, що в перший же день, одсидівши два уроки, на третьому звівся, узяв торбину, мовчки посунув до дверей.
— Ти куди?
— Додому.
— Як це додому?
— Набридло.
Навіть із такими якось справиться Таня, може, не відразу, а поступово, привчаючи їх до дисципліни, навчаючись разом із ними й сама. А от що робити з дорослими? З отакими, як Непідкований, котрого Таня мала охопити навчанням у лікнепі разом із десятьма іншими неписьменними?
— Не піду і баби туди не пущу! — сказав, як відрізав,
Протасій.
— Чого ж ви не підете? Зараз же всі вчаться! — пробує умовити Таня.
— Хай собі учаться, а я не піду. — Повертає до жінки сердите обличчя, гримає: — А ти чого вуха розвішала? Од мене розумнішою хочеш бути?.. Іди свиням їсти давай!
Жінка покірно виходить, Протасій знову схиляється над столом: нарізає тютюн, так наче у хаті більше нікого й немає.
Таня сидить ні в сих ні в тих. Врешті зводиться, пробує ще раз умовити господаря:
— А може, надумаєтесь?
— Хай інші думають, а я вже надумався, — січе своє
Протасій.
Ну, що із ним, отаким, робити? Не потягнеш же за руку до школи!
Поскаржилася товаришці Ользі, а та попросила чоловіка викликати Непідкованого до сільради.
— Викликати то викличемо, — сказав Ганжа, — тільки не поможе. Я його, безрогого, ще змалечку знаю: ото як упреться — волами не зрушиш. Ви краще попросіть комсомольців. Вони над неграмотними шефствують...