Комсомольці не відмовились. Думали, радилися, врешті придумали. Давлячись сміхом, списували великий аркуш паперу. Цілою делегацією пішли до Некованого.
— Дядьку! Гов, дядьку!..
— Що там таке? — вийшов із хати Протасій.
— Осьдечки підпишіться!
— А що тут написано?
— Написано, щоб готуватись до посівкампанії.
— Дак я ж неграмотний.
— А ви пальця прикладіть.
— Хіба що пальця.
Підставив плескату, роздавлену роботою пучку: квацюй!
— То куди тулити?
— Ось тутечки.
— А чого інші не поставили?
— Бо ми із вас почали. Ви будете перші.
Перший то й перший: Боже поможи! Притиснув, аж цупкий папір затріщав. Іч, як ловко вийшло, можна, виходить, і без грамоти!
Другого дня реготало в Тарасівці старе й мале: біля сільради на видному місці висіло таке оголошення:
ОБ’ЯВА
Я, Протасій Непідкований, починаю у четвер казитися. Хто побачить мене — тікай, а то покусаю!
І отакенною печаткою — слід од пальця!
Протасій як дізнався — позеленів. Накинув шинель, люто нап’яв шапку, двигонув до сільбуду. Зірвав оголошення, подер на шмаття, кинув на землю і довго топтав каблуками. А увечері прийшов до школи. Всунувся у клас сірий, як нудьга, замість привітатися, бовкнув похмуро:
— Де тут сідати?
Втиснувся за парту, аж затріщали дошки, не знімаючи шинелі, просидів до кінця уроку.
— А чого це ви без дружини прийшли? — поцікавилася Таня.
— Хай дома сидить. Жінка — не чоловік, можна й зовсім без жінки.
Таня тільки плечима знизала.
Третього тижня з райцентру завітало начальство. Завідуючий не забув про свою сутичку з товаришкою Ольгою, послав інспектора обстежити роботу Тарасівської чотирирічки. Він знав, кого посилати, отой розгніваний на товаришку Ольгу завідуючий: інспектор був хоч і молодий, але в’їдливий, як короста. До всього прискіпувався, не минав бодай найменшої дрібниці, і Таня мало не вмерла од страху, коли грізне начальство зайшло у її клас.
Зайшло, сіло на задній парті, дістало великого блокнота — в Тані вже ноги підкосились. Інспектор щось пописав, пописав, а потім забажав поговорити з учнями. Вийшов до дошки, завчено посміхнувся.
— Діти, ану скажіть, яка це літера? — запитав, піднісши квадратний картон.
Таня з відчаєм подивилася на клас, їй здалося, шо минула вічність, а діти сиділи й мовчали. І коли вона вже втратила всяку надію, побачила, як піднімаються руки: одна... друга... третя... Спершу несміливо, так, немов заохочуючи одна одну, а потім як сипонуло:
— Я скажу!.. Я!..
Притулившись до стіни спиною, Таня заплющила очі. Заплющила міцно, щосили, щоб не розплакатись. Єдине, про що зараз молила Бога, щоб інспектор не надумався показати картонку з намальованим гарбузом та запитати Петруся.
— Ну, скажи ти! — почула його голос.
— Це літера «бе»!
— Вірно... Сідай, молодець!.. А оце яка літера, діти?..
Потім інспектор цікавився, як учні додають найпростіші числа. І тут діти не підвели свою вчительку.
— А тепер хто мені скаже, кого ви бачите на оцьому малюнку? — таємничо запитав інспектор.
Таня з тривогою дивиться на своїх учнів: рук над головами немає. Діти розгублено перешіптуються, дивляться на свою вчительку так, немов сподіваються, що вона їм підкаже. І тоді руку піднімає Петрусь. Не чекає, поки його викличе інспектор, статечно підводиться й голосно каже:
— Це Сталін!
— Молодець! — хвалить його інспектор. — Як тебе, хлопчику, звати?
— Петро.
— А хто такий товариш Сталін, Петрусю?
— Вождь.
— Правильно... Тільки треба відповідати повністю: товариш Сталін — наш вождь і навчитель. Ану, давайте гуртом повторимо, діти!
Посланець із райцентру залишив клас задоволений. І Таня, весела, щаслива, відпустила дітей одразу ж після дзвінка: була не тільки ними горда — була їм вдячна. Особливо Петрусеві...
Хоч інспектор і похвалив клас, все ж Таня протягом дня не могла думати про щось інше, окрім педради, що мала відбутись о шостій годині вечора.
Ще задовго до шостої почала збиратися. Випрасувала єдину батистову хустку, довго чистила жакет і спідницю. Костюмові уже шостий рік, пошила його Таня ще на хуторі, однак він добре зберігся, бо надівала його лише до церкви та в гості. Взула чобітки з коричневого хрому на високих закаблуках. (Чобітки теж стоптані, але як їх добре почистити, то зовсім як нові!) І довго викладала косу, заглядаючи в шматочок дзеркала, вмазаний у стіну.
Осіннє надвечір’я зустріло Таню хмарами, що лягли по небу валками скошеного сіна, натомленим сонцем, яке зупинилося над обрієм, аби ще раз оглянути наслідки своєї денної праці. Червоне обличчя його світилося задоволеним усміхом хлібороба, який хоч і натрудився так, що аж судомить у плечах, і руки болять, і не несуть уже ноги, зате ж і недаром: прийде зима — буде що їсти худобі. І омиті отим добрим тихим світлом, ішли назустріч Тані дядьки і тітки: кивали головами, піднімали шапки, лагідно віталися, а якщо зупинялися перекинутися словом-другим з навчителькою, то говорили непоквапно, повагом, в тон сонцю і вечору.